У форматі дива: двічі переселенцю, відомому фотографу Сергію Ваганову подарували квартиру

«Він, ніби фокусник із капелюха, витягав перед нами все нові й нові сюрпризи. Несподівані, приємні й дорогі», – розповідає Сергій про те, як вінницький забудовник Володимир Хоменко зробив їм із дружиною Іриною подарунок на рівні дива. Їм обом за 60, і за останні вісім років вони практично втратили надію мати своє житло.

Сергій з Іриною вперше у новій квартирі у Вінниці. Ремонт триває

Сюрпризами «з капелюха фокусника» було, в першу чергу, житло як таке – двокімнатна квартира в новобудові у Вінниці. Плюс ремонт. Плюс меблі… Плюс – усе це було саме таким, про яке Ірина з Сергієм мріяли.

Про те, що на нього чекає сюрприз у вигляді власного омріяного житла, Ваганову повідомив у червні 2022 року Роман Лазоренко, його керівник у минулому донецькому житті. Попередив телефонним дзвінком у стилістиці «…Сядь, інакше впадеш…» На момент цієї звістки Сергій з Іриною жили в Ужгороді у реабілітаційному медичному центрі, будучи одними з приблизно сотні ВПО.

Саме у цьому центрі він опинився через те, що вже багато років проходить тут лікування: постійною супутницею Ваганова майже 60 років є астма.

Сергій з Іриною мешкають там і зараз, рівно рік, з 17 березня. І є надія, що мешкають тут останні дні чи тижні: у новій квартирі, документи на яку подружжя вже має на руках, усі роботи, за словам забудовника, виконані на 90 відсотків.

Ключі й документи Сергій отримав від Володимира Хоменка

Колеги – про Ваганова. Або – чому квартиру надали саме йому

Для українців, яких війна залишила без житла, забудовник Володимир Хоменко виділив вісім квартир у висотці у Вінниці, яка рік тому, станом на початок активних бойових дій, ще зводилась. Здебільшого це квартири для родин загиблих українських захисників. До прикладу, однією з сусідок Сергія Ваганова є вдова загиблого «азовця»…

Вісім квартир у морі потреб мільйонів переселенців – з одного боку, це ніби крапля. З іншого – це те, що було по силах окремо взятому підприємцеві, благодійнику й волонтеру Володимиру Хоменку. Адже вартість, до прикладу, такої квартири, як отримав Ваганов, без ремонту складала 45 тисяч доларів, а зараз, після виконання робіт – близько 55 тисяч доларів.

Отже, яким саме чином Хоменко обрав тих переселенців, котрі отримали від нього житло, і як у числі цих переселенців опинився саме Ваганов?

«Прагнучи допомогти людям, які найбільше зараз потребують уваги з боку суспільства – насамперед військовим та їхнім родинам з міст, які окуповані, або які зазнали значних руйнувань, я звернувся до журналістів мережі міських сайтів СitySites, – розповідає Хоменко. – Таким чином, через журналістів у мене з'явилась інформація про родини з Маріуполя, Харкова, Києва, Зеленодольська та інших міст. Серед інших була й історія фотокора Сергія Ваганова, якому довелося спочатку залишити рідний Донецьк, а згодом виїхати з окупованого Маріуполя».

Володимир підкреслює: колеги Ваганова – журналісти з Донецька та Маріуполя, яким також довелося покинути рідні домівки і податися на підконтрольну Україні територію, і які нині самі мають статус ВПО й орендують житло, звернулися з проханням допомогти саме Сергію Ваганову.

«Ця ситуація мене вразила, – зізнається Володимир. – Тоді подумалось, що це дійсно дуже авторитетна і моральна людина, коли за нього так вболівають його колеги. Згодом вже дізнався, що у Сергія проблеми зі здоров'ям, тож втрати житла – спочатку у Донецьку, а потім у Маріуполі – додали негативу у його життя. Варто було підтримати його родину».

Колеги-журналісти дійсно ставляться до Сергія Ваганова як до майстра та глибоко порядної людини. До того ж, людини з важкою долею та проблемним здоров’ям.

Ірина Гамбарян, журналістка і так само двічі переселенка, землячка, яка познайомилась із Вагановим у його донецький період життя та підтримувала зв'язок у маріупольський період:

«Особисто я не знаю, чому саме йому подарувала квартиру та людина (забудовник Хоменко. – «ОстроВ»)… Але Ваганич – єдина людина, яка власними руками зробила "Енциклопедію донецького життя" у фотографіях. Він фіксував все, що відбувалося... Його погляд Майстра заповнює ті прогалини сучасної історії, що були випалені ворожою пропагандою. Його "Обличчя війни. Без обличчя" – найкраще, що є про період 2014-2015 року. Особисто я вважаю його найміцнішим професійним сучасним фоторепортером. А "Реквієм місту, якого більше немає", присвячений Маріуполю, – єдине, що може допомогти відновити місто, якщо до цього таки дійдуть руки. Ми познайомились з ним у мій донецький період життя, а потім виявилось, що і в Маріку в нас багато-багато спільного…»

Якщо ж говорити про грошову складову, Ірина підкреслює: «Родини загиблих мають визнання у формі матеріального відшкодування... А з Ваганича, якщо чесно, я і за комуналку б грошей не брала… Бо він дійсно вдруге геть усе втратив. І це без жодної компенсації від держави».

Василь Бедзир, кореспондент «Урядового кур’єру», колега Ваганова по ужгородському періоду життя:

«...Я впевнився, що це людина багатьох талантів, які, з різних причин, можливо, ще не до кінця реалізовані. Але всі його таланти замішані на добрі й справедливості.

Він ні на кого не скаржиться. Самому пройти через усе й відповідати самому за свої дії – ось у цьому, здається, весь Ваганов. 

У розмові з ним, нехай і неквапливій, вгадувався чоловік, упевнений у собі, чіткий у своїх переконаннях: на чиєму він боці і з ким він є. Йому властива стримана манера поведінки й повага до співрозмовника. І зважування кожного слова – в цьому вчувається інтелігентність і стриманість людини, яка багато знає і перенесла, але не поспішає виносити це напоказ. Мовляв, спитайте – я вам відповім, а просто так хвалитися чи розповідати про якісь свої досягнення не буду…

Мені дуже імпонує товариська вдача Ваганова… Вона дуже відчувається у його ставленні до лікарів і іншого персоналу центру реабілітації Ужгорода, де регулярно з середини 90-х проходить курс лікування від бронхіальної астми. Він знає тут усіх – від лікарів до медсестер і санітарок, і його всі знають… І Ваганов щиро вдячний кожному з медиків за те, що у «формі» (як він сам висловився) дожив до сьогодні…»

Ваганов – про Ваганова. Або – у 40 років у фотокори

Сергій Ваганов – із тих людей покоління за 60, кому важко однозначно відповісти на питання «Ви звідки?»

«Із Жданова… З Донецька… З Маріуполя… З Авдїївки… Причому двічі. З Ужгорода... А раніше був Казахстан, був Урал…», – так повільно, замислюючись, відповідає він на це питання. Куди тільки не кидала його доля – як у дитинстві та юності, так і згодом.

Попри таку космополітичну географію, останні вісім років остаточно зробили його тим, кого прийнято називати досить заштампованим словосполученням «свідомий українець». Коли це не просто на рівні крові предків, прізвища чи мови, а на рівні свідомості й громадянства.

На його життя на всіх його етапах суттєво вплинула проблема із здоров’ям – майже 60 років Сергій повсюди возить за собою важку бронхіальну астму, яку «заробив» у дитинстві, граючи у футбол. Докладніше про це можна дізнатись на його сторінці у Facebook – Ваганов описує словами так само влучно й детально, як і фотографує.

За дипломом (та й, схоже, за одним із покликань) Сергій – лікар-травматолог. Він пропрацював за фахом близько 20 років.

«Я дуже любив ту свою роботу», – зізнається він.

…Тим часом фотокамера завжди була при ньому. Знімати Сергій вчився у батька – у перший свій маріупольський (тоді ще жданівський) період життя. Був активним членом міського фотоклубу «Ентузіаст». Друкувався у виданні «Приазовский рабочий»…

Тривалий час фоторепортаж був підробіткою до зарплати лікаря, яка в 90-ті на початку 2000-х була, скажімо так, не найбільшою з можливих.

«А жити за рахунок пацієнтів у мене ніколи не виходило», – каже Сергій.

Отже, зрештою й змінився докорінно його запис у трудовій книжці – з лікарів він остаточно перекваліфікувався у фоторепортери. Було тоді Ваганову 40 років, і було це в Донецьку.

«У 1999 році мене запросили у видання «Салон Дона і Баса», – розповідає Ваганов. – Так я і став остаточно фотожурналістом».

Подорож з Донецька: «Рити окопи й здохнути від астми»

Станом на 2014 рік Сергій жив і працював у Донецьку.

С друзями в донецькій квартирі

Повертаючись до «квартирного питання» – він умудрився купити там в іпотеку 2-кімнатну квартиру.

Я був «везучим» бізнесменом, – жартує Сергій. – Це було у 2007 році, на пікові дороговизни… Через два місяці та квартира згоріла…»

«Квартирні пригоди» змушували його жити то в Донецьку, то в Авдіївці…

2014 рік застав у Донецьку.

Окупанти (на той період в особі «ополченців») були зацікавлені у співпраці з авторитетним місцевим фотожурналістом. І спробували змусити Сергія працювати на них.

«Працювати в Україні ми тобі не дамо, – казали вони. – Альтернатива – безкоштовно рити окопи».

Щодо астми зауважували: «А, астма, потрібен інгалятор… Ну, і добре… Швидше здохнеш».

Сергій пригадує, що говорилось усе це спокійно й монотонно…

Він вирвався з Донецька 11 липня 2014 року. Коли в місто вже увійшов Гіркін-Стрєлков із своєю бандою. І поїхав у Маріуполь, бо саме там лишилась квартира від мами.

«Мама померла за кілька місяців до того, у січні, – каже Сергій. – Дякувати Богові, не бачила всього цього».

З того часу Сергій жодного разу не був у Донецьку.

Подорож з Маріуполя: «Бог боронив нас щосекунди»

Наступна подорож, спровокована війною – від Маріуполя до Ужгорода –  була значно довшою і за часом, і за кілометражем. 

«Бог боронив нас щомиті, щосекунди», – так Сергій описує свій із дружиною Іриною виїзд із Маріуполя у березні 2022 році.

Сергій з Іриною прожили в Маріуполі до 14 березня 2022 року. Були дуже виснажені – і морально, і фізично. Дуже схудли. Бо були голодні, в прямому сенсі. У них обох (у випадку Сергія «плюсом» йшла астма) дуже погіршилось здоров’я.

І ось 14 березня до них прийшов друг.

«У нього було авто, – згадує Сергій. – І ми домовились, що він нас вивезе. Ми чекали зеленого «коридору»… Вирушили під вечір. Знали: або зараз, або ніколи. Кожен уламок на шляху міг зупинити нашу автівку, пробивши колесо… Але ми продовжували їхати. У постійній напрузі».

Глибоко увечері дістались Бердянська. Тут побачили електрику, воду у водопроводі, зв'язок – уперше за два тижні.

«Це було диво чергове», – каже Ваганов.

Переночували в готелі й помандрували далі.

До Запоріжжя вони проїхали загалом 15 рашистських блокпостів.

«Нам пощастило. Ми виїхали в ті дні, коли на дорогах просто були розрізнені російські банди. Вони не комунікували між собою навіть на відстані 500 метрів. Серед них не було фахівців певного рівня та ФСБшників. Ми встигли виїхати до фільтраційних заходів. Нам щастило щосекунди», – згадує Ваганов.

Маріупольська квартира після від'їзду

…Щодо тих речей, які перебувають на межі матеріального й нематеріального – Сергій все-таки дещо вивіз.

«Щодо фототехніки, об’єктиву, лінз – я забрав із Маріуполя мінімальний набір, адже взяти більше було ризиковано, – каже він. – Вивіз також комп’ютер, ноутбук і свій архів. А в ньому – все, що зберігаю на цифрових носіях з 2000 року».

Таким чином, Сергій забрав із собою з Маріуполя до Ужгорода у березні 2022 року літопис кількох епох.

На шляху до заселення – тільки оздоблювальні роботи

Забудовник Хоменко подарував Сергієві та Ірині квартиру на третьому поверсі – такому самому, на якому вони жили у Маріуполі.

«Він запитав у Іри, на якому поверсі ми жили, і подарував квартиру саме на третьому. Таких людей нечасто зустрінеш у житті», – каже Сергій про Володимира Хоменка.

У цій новобудові у Вінниці Сергій з Іриною житимуть на третьому поверсі - як і в Маріуполі

«Вони з дружиною Іриною поки ще не вселилися, хоча документи на квартиру вже мають, – каже Хоменко. – Річ у тім, що ці квартири у новобудові здаються з розрахунку, що власники самі виконують ремонтні роботи. У квартирах обладнано автономне опалення, підведено світло (розводка) й газ. Але інші ремонтні роботи власники квартир виконують самі. У міру можливості я допомагаю родині Сергія та ще деяким родинам, котрим виділив квартири у цьому будинку. Основні роботи виконані – стяжка стін, підлога, встановлена сантехніка. Ремонт виконано відсотків на 90. Однак залишаються ще оздоблювальні роботи, меблі».

Бог продовжує боронити тих, кого люблять люди.

Юлія Сабаєва – для ОстроВа

Фото надані Сергієм Вагановим