«Розумні люди зберігають свою думку при собі». Луганський щоденник

Як ми? По-різному. Схоже на прогулянку болотом, де слідом за твердим ґрунтом йде драговина.

Якщо ти живеш за правилами, не намагаючись порушувати їх, ти житимеш нормально. Просто нормально. Можливо, погано, а може, добре, але ти житимеш. Якщо ж ти замахнувся своїм маленьким кулачком на систему, ти теж житимеш, але житимеш погано. Тому свою особливо цінну думку тримай при собі. Максимум – викладай її на кухні дружині.

Будь-яка твоя дія може бути розцінена як реабілітація нацизму, будь-які слова – як ті, що ганьблять армію, а фото – як шпигунство. Наївні дії не дуже розумної чи надто самовпевненої людини завжди можна розцінити як образу почуттів віруючих. Тому особливо розумні люди не мають соціальних мереж. Або мають облікові записи, підписані тільки іменами, а на своїх сторінках не викладають нічого. Не ставлять лайки, не роблять перепост чужого. Розумні люди зберігають свою думку при собі, навчені гучними викриттями. Таких от відкриттів зараз багато.

Викривають диверсантів, ждунів, шпигунів, терористів, колишніх співробітників українських спецслужб, тих, хто передає місця дислокації та фотографує... І для їхніх родичів починається справжній кошмар: пошуки, очікування, надія... І до цієї лінії ти розумієш, що жив чудово, тільки не цінував цього і не знав, яким гарним було твоє життя.

Знайомі пройшли у кримінальних справах як диверсанти. Один встиг виїхати, покинувши нерухомість, посаду, речі – все. Другі потрапили як підривники. Він і вона. Їх затримали на рік. Чоловік взяв на себе провину. Дружина повернулася додому. Після року слідства. У будинку рік перебувала засідка: чужі люди, які чекали на спільників. Роботи немає, чоловіка нема, машини немає. Які там серіали чи трилери – як вона житиме далі? Від чого відштовхнеться, щоби виплисти?

Такі драми довкола. Диверсанти праворуч, герої зліва. Хлопцю поряд відірвало ногу у бою. Після цього він довго лікувався, протезувався у Москві. До всього цього мав репутацію питущої і недолугої людини з передбачуваним кінцем. Тепер він як термінатор на новому протезі з молодою дружиною. Пенсія. Шорти. Майже не кульгає. Йому і раніше було начхати на думку всіх, зараз тим більше.

Горе та радість, трагедія та фарс. Злети. Знайома знайшла своє кохання з російською говіркою. Він винайняв квартиру для гарячих зустрічей. Дає гроші. Вона хвалиться сережками. Допомагає її синові. Вона воркує від щастя. Всі питають пошепки: він точно не одружений? Неточно. Всі тут неодружені, правди не добитися ні в кого. Дружини були мерзотами, чекали тільки грошей, а вони дітей люблять, дружин давно пробачили, все можуть, добрі. У приятельки дочка привела такого на сімейну вечерю. Серйозні наміри, приємний хлопець. Виявилося, одружений. Сказав ненароком, видавив. А в сім'ї мало не готувалися до весілля, вперше доньці хтось сподобався.

Світ став іншим. Швидким. Дивним. Справи, вічні справи. Не при справах бути не можна. Страховка, паспорт, документи на нерухомість, прописка, довідка про несудимість, місцевий дублікат українського свідоцтва про народження дитини... Тонни нових паперів, кілометрові черги, години очікування.

Озираючись назад, - адже це з глузду з'їхати,  через що ми пройшли. І спроміглися. Як витримали, як розібралися?

Якщо хтось вирішить приїхати сюди, уявимо: це далеко не 2021 рік, коли можна було легко загубитися. Це нова дійсність. Навіть працюючи на себе, не вийде бути повз всього. Без паспорта не зроблять банківську картку, без картки не візьмуть на роботу. Замкнуте коло.

Історії про поїздки в Україну, як диво. П'ять днів шляху. Триста євро. Раніше – 4 години до Краматорська, 10 – до Полтави. Це було справді? Міф. Сон. Цього не можна згадувати, інакше збожеволієш. Потрібно жити короткими відрізками.

Подорожчали стоматологічні послуги та хліб. Все дорого. Як в Росії. Навіть у Росії дешевше, ніж у нас. Але ключове тут – жити. Не жити добре, а саме жити. З дітьми, із сім'єю, у своєму будинку. Жити. А там – як вирішиш. Адже бігти нікуди.

Багато хто продовжує ховатися. Живуть «вприглядку», наче п'ють чай уприкуску. Якщо працювати офіційно, змусять стати на військовий облік. Якщо інакше, на себе, не оформленим, завжди можна відсидітися. Сховатись. Новий сімейний поділ – чоловік вдома або чоловік герой. Важливіше, щоб живий і поруч, нехай будь-хто.

Друзів в Україні майже не лишилося. Політика витравлює все, навіть спільне минуле.

Не хочеться доводити, не хочеться виправдовуватися, не хочеться обговорювати чи критикувати.

Поки що так, хто знає, що буде далі.

Ольга Кучер, Луганськ, для "ОстроВа"