Реформа вищої освіти: революція чи реанімація?

Зміни, які зараз відбуваються в системі вищої освіти України, Михайло Винницький, заступник міністра освіти, називає революційними.

Про еволюцію в Україні вже дійсно не йдеться. До негативних демографічних процесів трьох десятиліть незалежності додалася окупація і шокова масова міграція 2022-2023 років. З України виїхало багато дітей і молоді, чимало з них не повернуться. Зате Україна тепер сама швидше рухається в той же бік, на Захід, до євроінтеграції.

23 квітня Верховна Рада прийняла законопроєкт про розвиток індивідуальних освітніх траєкторій у системі вищої освіти. Скоро студенти зможуть індивідуально обирати темп і, відповідно, тривалість свого навчання; бакалаврам дадуть також змогу обирати спеціальність не відразу на етапі вступу, а після першого року навчання.

На черзі ще один законопроєкт, який встановлює джерела і механізми фінансування здобуття вищої освіти. Державне замовлення залишиться тільки за окремими спеціальностями, на які держава зможе прогнозувати попит, як вчителі і лікарі; з’явиться також регіональне замовлення. Навчання на решті спеціальностей студенти оплачуватимуть за рахунок або державних грантів, або пільгових кредитів, або, як і сьогодні, за власні кошти.

До всього цього, міністерство освіти (МОН) почало скорочувати кількість державних університетів. Михайло Винницький каже, що з близько 170 навчальних закладів, які діють в Україні сьогодні, залишитися має приблизно сто. До того ж у державних університетів більше не має бути філій, їх теж реорганізують.

Міністерство рахує  так: за останні 15 років кількість випускників шкіл в Україні впала більше ніж на 40 відсотків. Кількість закладів вищої освіти за цей період теж скоротилася, але значно менш драматично - приблизно на 20 відсотків. Тож якщо раніше на один заклад освіти приходилося 6,7 тисяч студентів, то зараз – 3,4 тисячі.

Все це суттєво позначається і на ефективності державних витрат на університети, і на якості освіти, яку вони надають. Розпочаті реформи мають зробити українську вищу освіту якіснішою і конкурентнішою. Але цей шлях не обіцяє бути простим.

Політично чутливе питання

Коли у 2014 році частина керівництва, викладачів і студентів Донецького національного університету вирішили покинути захоплений бойовиками Донецьк, спершу вони навіть не знали, куди їдуть, розповідає Антон Лягуша, який на той час викладав історію у ДонНУ. Як і решта переміщених з Донеччини і Луганщини вишів, ДонНУ опинився у маленькому місті, Вінниці, на додачу до того далеко від дому.

Не всі студенти і абітурієнти наважилися послідувати: вінницький ДонНУ став наповнюватися студентами-вінничанами, створюючи додаткову конкуренцію місцевим університетам, суттєво знижуючи загальний бар’єр вступу. Коли у 2020 році донецька “республіка” щільно закрила пункти перетину лінії розмежування, посилаючись на ковід, а насправді, очевидно, вже готуючись до великої війни, донецька частка у колишньому донецькому університеті взагалі зникла з аудиторій. Залишилася лише донецька назва.

Але ще раніше старе і нове керівництво університету вичавило звідти найкращі кадри. Відразу після переміщення в ДонНУ почалася боротьба за гроші і вплив, розповідають Антон Лягуша і інші, хто у 2014-2015 роках працювали там. Тож всі, хто могли піти, пішли.

Лягуша каже, що тримався певний час тільки через те, що обіцяв залишитися студентам, які виїхали за ним з Донецька. “Можете уявити, там були діти, від яких через їхні політичні погляди відмовилися батьки. Я давав їм гроші, навіть готував їм їжу”. Його власна зарплата тоді становила до 1500 грн; ніяка донорська підтримка, яка надходила в університет, на добробуті персоналу і студентів не позначалася, каже Лягуша. “У мене в ДонНУ було так, що я п’ять днів на тиждень викладав сім дисциплін. Такою “якісною” була там освіта”, – додає він.

Зараз ДонНУ – один з тих переміщених у 2014 році університетів, перед яким справедливо стоїть перспектива приєднання до іншого вищого навчального закладу. Михайло Винницький, однак, каже, що об’єднання переміщених навіть десять років тому університетів – дуже політично чутливе питання.

Один з них, Таврійський національний університет з Криму, який планували приєднати до Могилянки, одного з найавторитетніших українських університетів, почав чинити спротив і наробив багато шуму. Процес реорганізації не розпочали, бо “це питання було піднято на дуже високий політичний рівень”, каже Винницький.

“Причому Таврійський, якщо порівнювати по формулі фінансування, сьогодні найслабший вищий навчальний заклад України, – зазначає заступник міністра освіти. – Він не має засобів для виживання, тому що у нього немає ні студентів, ні наукових досліджень. Це суто політичний проєкт”.

Зате цього місяця уряд реорганізував Донецький національний університет економіки і торгівлі ім. Михайла Туган-Барановського, приєднавши його до Криворізького національного університету. Питання реорганізації інших університетів поки що знято з порядку денного – не тільки через спротив, але й через вступну кампанію. Ця кампанія покаже, які університети ще залишаються життєздатними, вважає Винницький.

Об’єднання вищих навчальних закладів нагадує іншу реформу, децентралізаційну, основний етап якої проходив у 2015-2020 роках. Тоді територіальним громадам дали змогу зволікати з об'єднанням, але це відображалося на їхньому фінансуванні і сумах спеціальної фінансової підтримки від держави, яку кожна громада отримувала при об’єднанні. Тих, хто не об’єдналися протягом цих п’яти років, мали об’єднати в адміністративному порядку на завершальному етапі реформи.

Михайло Винницький каже, що об’єднання університетів відбувається дійсно за схожим принципом. “Об’єднання університетів будуть неминуче. Ті, хто об’єднаються зараз, матимуть можливість скористатися 1,5 мільйонами доларів, які нам надає на кожне об’єднання Світовий банк”, – каже він.

Єдина велика відмінність – для об’єднання університетів не існує перспективного плану, кого об’єднають з ким. У міністерства освіти є пропозиції, але вони часто не збігаються з вподобаннями керівництва університетів, які реорганізовують. Ректорам дають вибір. До того ж для об’єднання університетів не існує спеціального закону. Винницький вважає, що у такого законопроєкту не було би шансів у парламенті.

Університети, переміщені у 2022 році, реорганізовувати поки не планують, бо там навчаються і туди продовжують вступати переміщені студенти.

В розрахунку на ринок

Антон Лягуша, тепер декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій Київської школи економіки (КШЕ), каже, що йому подобаються ідеї реформ. Він має, втім, низку сумнівів – зокрема, щодо того, що їх дійсно впровадять. Організувати умови для індивідуальної траєкторії студента – складно, а дати студентам вільний вибір курсів означає позбавити роботи деяких викладачів. Система буде опиратися, вважає він; у багатьох університетах впровадження реформи відбудеться, імовірно, тільки на папері.

КШЕ – недержавний університет, притому один з лише кількох потужних недержавних центрів здобуття вищої освіти в Україні. Реформи стосуються всіх університетів; такі, як КШЕ, якраз і спроможні їх впровадити, каже Лягуша.

Згідно з реформою, скоро КШЕ, імовірно, почне отримувати більше державних грошей, бо ті “ходитимуть” за сильними абітурієнтами, які обиратимуть собі університет. Михайло Винницький вважає, що, зокрема, завдяки такій державній підтримці спроможних, неспроможні недержавні університети незабаром закриються.

“В Україні сьогодні 92 заклади вищої освіти приватної форми власності. З них п’ять-шість, які котируються. Є проблематичні університети. І є фабрики дипломів. Міністерство освіти має можливість закрити ці фабрики дипломів, але це призвело би до тривалих судових процесів. Натомість ми уможливлюємо надходження державних коштів як грантів на здобуття освіти в якісні недержавні навчальні заклади, рівність умов роботи державних і недержавних закладів”, – каже Винницький.

“Кількість приватних закладів, які виходять з ринку, щороку збільшується. Збільшується так само розрив між якісними і неякісними приватними закладами. Отже, якщо ринок працює, навіщо втручатися в нього адміністративними методами?” – додає він.

Але рівності у ставленні держави до “власних” і “приватних” університетів або немає, або краще б не було, зазначає Лягуша. Так, нещодавно держава дозволила закордонну академічну мобільність студентів-хлопців – але тільки студентів державних університетів. Лягуша розповідає, що КШЕ намагаються домогтися зміни такого ставлення держави до їхніх студентів, але поки ситуація така, яка є.

“Інколи ми нікого не можемо відправити до закордонних партнерів, бо бувають ситуації, коли дівчата не дотягують до певного рівня, а талановиті, працьовиті хлопці – невиїзні”, – каже він.

У Лягуші є також зауваження щодо стандартів вищої освіти, які затверджують на державному рівні, єдині для всіх університетів. “Ці стандарти розробляються людьми, які працюють на конкретних кафедрах в конкретних університетах. Часто так виглядає, що стандарти освіти зроблені під конкретний університет. Тобто, формальні вимоги обмежують університети у формуванні змісту освітніх програм, набору предметів для певної спеціальності. Мені доводиться або не додавати, або виключати, або змішувати деякі дисципліни, щоб дотриматися стандарту”, – каже він.

У МОН анонсували  оновлення стандартів вищої освіти, яке передбачатиме, як обіцяють, більше вибірковості.

Антон Лягуша незадоволений також єдиним стандартним державним іспитом для магістрів, який виключає будь-які інші випробування і таким чином не дозволяє університетам брати участь у відборі студентів. З цієї причини зокрема, у КШЕ, яка виставляє високі вимоги до навчання, відбувається багато відрахувань.

“Справа на життя”

Впровадження індивідуальних навчальних траєкторій є підгрунтям для подальших якісних змін у і у бакалаврській, і у магістерській освіті, каже Михайло Винницький.

“Магістерський рівень має перестати бути в Україні лише п’ятим-шостим курсом – це одна з найважливіших змін, яка має відбутися на цьому рівні. Для цього є різні ініціативи, деякі вже впроваджені у новому законі. Коли ми говоримо про індивідуальні траєкторії здобуття вищої освіти, ми говоримо також про формування міждисциплінарних магістерських програм, спеціалізованих програм, спільних програм з європейськими університетами”, – пояснює він.

Інші зміни, які стосуються магістратури, пов’язані з недавнім прийняттям закону  про мобілізацію. Тепер чоловіки, які вступили на другу або третю магістратуру, не звільняються від призову на військову службу. Це не забороняє їм вчитися, наголошує Винницький. Він також зазначає, що не магістратура популярна у тих, хто прагнуть ухилитися від призову, бо йдеться лише про півтора-два роки відстрочки. Проблема – з аспірантурою.

Історія журналістки Олесі Яремчук про принципову відмову захищати дисертацію перед корумпованою вченою радою у 2021 році спричинила бурю в медіа і соцмережах. Яремчук розповідає, що через суспільний резонанс отримала десятки приватних повідомлень зі схожими історіями примушування молодих дослідників до численних необґрунтованих витрат заради можливості захистити наукову роботу. “Очевидно, ця тема – болюча для нашої країни”, – зазначає вона.

Історія дійшла до міністра освіти, тоді Сергія Шкарлета. Той запропонував Яремчук подати документи на захист до іншої ради, попри пропущений дедлайн, розповідає вона. “Але я не вважала це справедливим. Бо що змінить мій “винятковий” захист, якщо система залишиться без змін? Тому я вирішила чекати на реформи і потім зробити другу спробу”.

З тих пір держава доклала певних зусиль до реформування вищої освіти на цьому рівні. Аспірантів стали не просто зараховувати, але й навчати, строк зарахування збільшили з трьох до чотирьох років, державні вчені ради скасували, натомість ввели спеціальні ради під конкретну дисертацію, випускати стали не кандидатів наук, а докторів філософії, як майже в усьому світі. Все це обіцяло вдарити по корупції і підвищити якість і престиж наукової роботи в Україні, але зараз “аспірантура в Україні дискредитована, – каже Винницький. – Аспірантура стала засобом ухиляння від армії”.

За даними МОН, які наводить заступник міністра, у 2019, 2020 і 2021 роках в Україні було 7,1–7,7 тисяч аспірантів, лише третина з них – чоловіки. У 2022 році аспірантів було вже понад 15 тисяч, у 2023 – майже 18,9 тисяч, причому різко збільшилася тільки кількість тих, хто вступили на денну форму навчання на контракт. 65 відсотків аспірантів у 2022 році і 72 відсотки у 2023 становили чоловіки.

Як пояснює Винницький, більшість університетів мають ліцензії на певну кількість аспірантів, причому видані ліцензії безстроково. Ніхто не думав, що ними стануть зловживати, зазначає заступник міністра освіти. Тепер МОН змушене запровадити єдиний державний кваліфікаційний іспит за результатами другого року навчання в аспірантурі, на знання англійської і академічної української мов, щоб перевірити, хто з сьогоднішніх аспірантів дійсно мають амбіції стати науковцями.

“Будь-яка людина, яка є справжнім науковцем, не буде мати ніякої проблеми зі складанням цього іспиту. Але ми передбачаємо, що велика частина тих, хто зараз в аспірантурі, будуть відсіяні в такому процесі”, – каже Михайло Винницький.

Олеся Яремчук не виключає, що таки повернеться до захисту своєї дисертації про Йозефа Рота, одного з найвидатніших німецькомовних письменників першої половини ХХ століття, який походить зі Львівщини. Але вона також допускає, що зробить це не в Україні, а в Німеччині або Австрії. Поки ж вона має більш важливе завдання, каже Яремчук: “Через те, що моя книжка перекладена пʼятьма мовами, я багато виступаю в Європі і думаю, що цю можливість розповідати про Україну світові не треба втрачати”.

“В історії аспірантури найважливіше – тема. Я обрала свою тему, я над нею працювала, я насолоджувалася цим процесом, вона мене змінила, я маю можливість ділитися здобутими знаннями в університетах України та Європи. Дослідження – це справа на життя. І моя тема зі мною незалежно від того, чи маю я диплом докторки філософії, чи ні”, – каже вона.