Луганський щоденник. Якось так…

Нова реальність засмоктує, як потужна вирва. Якщо це був хитрий хід, щоб відволікти людей від війни і всього, що вона несе, це вийшло.

Чим ми зараз живемо? Переоформленням пенсій, машин, документів. І все це затягує, поглинаючи весь час. Сусідка розповідає, як вони пересилали свої накопичення хворому онукові за кордон. Конвертували у валюту та відправляли. Вони були захоплені цією темою половину літа, другу половину вони консервували. Гра слів. Чи до спогадів їм? До порівнянь?

Ні. Вони втягнуті у всі життєві перипетії, їм не до рефлексії. Як і багато хто зараз, вони біжать наввипередки з новими правилами. Застрахувати машину. Якийсь новий датчик на котел. Нові рахунки на оплату електроенергії. Це як гра, де у кожному новому колі додають правила. Ти тільки засвоїв ті, аж ні, давай, вправляйся з новими. І так нескінченно. Літні люди часто випадають із цього марафону. Це ж треба бігати, виходжувати щось, відстоювати свої права. Де взяти на це сили та здоров'я? Мають час, не завжди є сили.

Перед входом до вишу агітаційний намет: залучають служити за контрактом. Це мило. Чисті чоловіки у формі роздають кольорові буклети. Жодного слова про смерть, про складності виплат, про сирітство. Війна стала способом заробітку. Я їм вірю. І багато хто вірить. Зображення майже глянсове. Про загиблих не говорять. Це стало дуже особистим. Смерть стала інтимним питанням, справою сім'ї. "Я чомусь зовсім не плакав, коли ховали батька", – розповідає великий хлопець поряд. Але ми поспішаємо, поспішаємо все встигнути на цьому колі. Нам ні до чого.

На цьому колі відпали буквально всі друзі. Образи, скупчені і невисловлені свого часу слова. Все це знайшло вихід зараз. І тебе дорікають у всьому одразу – у дорогих квартирах, які вони знімають в Україні, у війні у Палестині, у невлаштованому житті. Зло набуло відомих рис, і для них уособленням усіх їхніх бід став ти. Довгі листи-докори, в яких тобі закидають буквально все, завжди закінчуються однаково – їдь. І тут неясно, чому саме така логіка. Якщо через те, що «ми підтримуємо Росію», ми маємо їхати до Росії, то як пояснити наше бажання жити вдома?

І ця полеміка затягується, стає глухою. Напевно, для дружби потрібне щось спільне, щось більше за спогади. Тому дружба стала також місцевою. Так простіше. Принаймні не треба пояснювати, чому ти тут, ми й так в одному човні.

Приятелька повернулася з України. Їхала за новими правилами – з перельотом. Гроші божевільні. До 1000 доларів за дорогу в один бік. Четверо діб у дорозі. Їй треба було повернутись, для неї це без варіантів. Але як інші, хто все ще працює з доставки товарів та їздить у тури через Україну? Чи для них ця сума не привід зупинятись?

Кажуть, відновлять аеропорт та збудують залізничну гілку з Росією. І зараз я вже не ставлю це під сумнів. Росія вражає своєю силою. Як роблять дороги, як чинять занедбані будинки. Ми настільки звикли до тліну, що будь-яку зворотну дію сприймаємо як диво. Ми не в змозі повірити, що можна лагодити, склити, заводити опалення, а не тільки тягнути все по будинках, розбираючи цеглу. За 9 років у "республіці" ми настільки звикли до розрухи, що фотографуємо щити, за якими йде ремонт.

Своє місто стало чужим. Нові правила. Нові світлофори. Нові умови життя. У соціальних мережах захоплення – відремонтований парк, у планах – ремонт фонтану. Я почуваюся дикуном. Моє місто стало чужим. Іноді це вибиває з колії, але життя втягує назад – якщо зволікатимеш, не встигнеш. Потрібно бігти, поспішати, брати участь у всьому. Коливатимешся, не встигнеш головного – жити.

У подружки діти за цей неповний рік тричі були у таборах у Росії. Кожна поїздка краща за попередню. Ми почали вихвалятися цим вихлопом: куди спромоглися відправити дітей. Хто не зміг – сопить скривджено. Несміливо запитують: як удалося? Усе на зв'язках. Зв'язки вирішують усе. У кого крутіше зв'язок, той успішніший зараз. Ми говоримо байдуже: допомогли. Не уточнюючи. Це про те, що ти не простий. Як за часів СРСР – ми почали хвалитися зв'язками одне перед одним.

Ще з'явилися варіанти підробляти. Якісь проєкти. Поїздки. Відрядження.

Життя стало іншим. У тебе вже не питають, за кого ти чи чомусь не поїхав. Не до того. Усі поспішають встигнути. Встигнути жити за новими правилами, в новій країні. Встигнути пожити, щоб побачити, що далі. Не лише підвищення тарифів чи бордюри, а загалом – що далі? Але це вже не важливо. Життя стало дрібним – короткими відрізками. Дожити. Встигнути. Побачити. Вирішити. Дожити до ранку. Встигнути пожити. Якось так…