Луганський щоденник. «Немає розмов про кінець війни. До цього теж звикли»

Луганськ влітку 2023 року нічим не відрізняється від Луганська цієї весни. Хотілося б написати щось яскраве, але всі яскраві враження не пов'язані безпосередньо з воєнною обстановкою.

У благополучних сім'ях поспішають встигнути з'їздити на море або відправити дитину до табору. Останнє з розряду лотерейних квитків. Комусь щастить, а комусь зась. Хтось встигає двічі за літо виштовхнути дитину на оздоровлення за рахунок Росії, а хтось може про таке лише мріяти. Шляхи потрапляння до таборів загадкові. Над якимись регіонами взяли шефство російські міста і вони видають путівки, комусь пощастило поїхати від школи як відміннику, а хтось шукав знайомих у владних структурах, щоби дитину внесли до заповітного списку. Є ще категорія дітей загиблих учасників СВО, - вони , за ідеєю , потрапляють у всі ці списки апріорі.

Море стало доступним. Росіяни побоюються їхати до Криму, а нашим - що вдома, що в Криму:  з погляду безпеки – різниці немає. І хто встиг зібрати гроші - їде до Криму, а хтось освоює місцеві водоймища. Плюс відсутність мобілізації, що дозволило чоловікам виїжджати на відпочинок.

Дивлячись на ці, цілком мирні літні картинки, у війну віриться мало. Це взагалі паралельні реальності. В одній родині оплакують загиблого, а в іншій – уперше за 9 років усією родиною виїхали на курорт. Містом можна бачити жінок у чорних пов'язках. На фоні цього, десятками надходять повідомлення від друзів з відпочинку. Одне не суперечить іншому. Знайомий , розповідаючи про свої справи, побіжно проходиться по загиблому товаришеві, але також плавно переходить до побутових проблем. Смерть та зіпсований унітаз – в одному пакеті…

Найсильнішим враженням цього літа буквально для всіх став ремонт доріг у "республіці". Приїжджі фахівці працюють цілодобово. Вдень і вночі. Не дивлячись на зливи та страшну спеку. Вражає все: техніка, швидкість роботи, енергія робітників. Ніхто не виглядає виснаженим та втомленим. Кожен поспішає закінчити свою ділянку роботи. Жителі Середньої Азії раді робочим місцям, їм не звикати до спеки. А ми здивовано відзначаємо нові лавки по місту, поребрики, ідеальні дороги. Ми як дикуни із захопленням спостерігаємо, що таке може бути , і може бути з нами. І, що цікаво, ми втягуємось та звикаємо. Нам подобається. Ми вже не порівнюємо. Ми здивовано наголошуємо, що черги – норма. Черги за всім та скрізь.

Що норма - чекати і стояти годинами, писати на руках номерки, чекати на дзвінок, підвищення, черги. Ми просто втягнулися у все.

Після чергових 6 годин у черзі під місцевим банком подруга радить мені займати чергу о пів на шосту ранку. Час вийде  той же, але не так утомливо , тому що не жарко . І резюмує – у нас скрізь черги.

Дуже спокійна ситуація із виборами. Про це навіть не розмовляють. Не говорять про Пригожина і загальну обстановку. Життя йде короткими відрізками: закрили огірки, одержали російські права, поїхали на море. Новини про смерті і поранення, якщо вони не пов'язані з тобою безпосередньо, - як війна в Нігерії, в іншій реальності.

Поруч зі мною мами обговорюють ремонт парків у Луганську та місцеві водоймища. Така розмова могла бути лише у мирний час та у мирному місці.

Так, багато військових. Їдять у закусочних біля дороги. Їх ввічливо оминають. Місцевим там обідати дорого. Сидять у формі, п'ють колу, чекають на обід. Наші йдуть повз похнюпившись. Поруч чекає машина з кулеметом на даху та написом «Камчаткомобіль», - мабуть, жарт для підняття бойового духу. Це їхня реальність. За ідеєю, вони за нас, а ми їх чемно обходимо. Та сама матриця, де картинки не перетинаються ніяк.

Народ схвильований обіцянкою російських пенсій. Дають одразу за кілька місяців. Це багато. Середня пенсія 18200 рублів. І хто може розпорядитись грішми правильно, вкладає їх у ремонт, обновки. І люди пошепки обговорюють суми, чекають, дізнаються новини своїм сарафанним радіо. Немає розмов про кінець війни. До цього теж звикли.

Подруга вибралася до Луганська через півтора роки з України. Їхала довго, дорого та важко. Звичайно, їй не сподобалося все: і ставлення, і черги, і погляди. Навіть дихати тут їй було тяжко. І присяглася не жити тут і не повертатись. Але це не завадило сходити в ресторан і відвідати всіх друзів. І місцеву пенсію отримувати теж не заважає. Ось вони - паралельні реальності.