«Для нас місця немає». Луганський щоденник

Удар по Дніпру, Києву та Кривому Рогу. Все в один день, але з даними по постраждалим, що постійно оновлюються. Я гортаю стрічку новин та намагаюся відповісти на просте запитання - що нормально відчувати при цьому? Радість, тому що в них, а не в нас? Співчуття? Чи не відчувати нічого? Або просто жити так, ніби ці новини не стосуються тебе ніяк?

Я копіюю посилання і скидаю подрузі з Росії. " - Це якось тебе стосується? Ні? Тоді не думай про це". Її власна лінія захисту – не думати про те, що не пов'язано з тобою ніяк.

Я пробую так жити - якщо не дивитись новини, то війни ніби й немає. І ти живеш дрібними побутовими радощами та прикростями, борешся з чимось і щось долаєш. Але такої броні вистачає ненадовго, бо через час ти знову спотикаєшся об новину-картинку та стоїш як укопаний – гори вбитих українських солдатів. З нотками гордості в новинах федерального каналу - ось , мовляв, ми як. А я за кожним із цієї "гори" бачу горе їхніх матерів, дружин, дітей, сльози, трагедію, для виходу з якої знадобляться роки. Я розумію це, бо бачу й гори вбитих наших мобілізованих чоловіків. По телевізору нам такого, звичайно, не показують, але їх видно за кількістю вдів і збожеволілих матерів із виплаканими очима.

"Це було, поки твій тато не пішов на війну", - шматочок розмови за мить, яку я чую випадково. - Війна та трагедія у всьому. Сльози, розпач, спроби прийняти все та жити якось далі.

Знайомий питає: "Вам надіслати фото поранення?" І надсилає мені жахливу картинку величезної відкритої рани, що сочиться - їх пораненого родича лікують вже кілька місяців ... Це нормально і навіть звично.

Ти спілкуєшся з кимось, одне необережне слово і раптом сльози градом зриваються з вій, закінчуючись істерикою. Потім винувате пояснення колеги: "У неї загинув син...". І будь-які твої слова безглузді. І ти безглуздий зі своїм коротким щастям - твою родину не зачепила війна. А тим часом, поруч, довкола, через будинок – війна. "Чула, Ф. загинув?". "Я чула загинув Ш.". "У квітні Ш., а зараз Ф. Ховали всією вулицею".

Наша вулиця – 31 будинок. Двоє загиблих. Двоє поранених. А взагалі чоловіків можна перерахувати на пальцях. Поранених, загиблих, та тих, хто ховається. Розмови про мирне життя особливо цінні і водночас безглузді. У наймирнішому мамському чаті хтось викладає вкидання - вбиті обгорілі тіла з російськими військовими квитками. Оскал зубів на обгорілому обличчі. Голі геніталії. І фотки висять якийсь час, живлячи ненавистю того, хто виклав їх.

Луганськ переходить на російські рейки. Паспортний бум – де, як, що треба? Все ніби зрозуміло і водночас дивно – зараз видають російські паспорти із пропискою, але без дітей. А перед цим вписували дітей, але не ставили прописку. І тепер ті, хто без прописки, намагаються дізнатися, як її поставити, а ті, хто без дітей стурбований тим, як їх вписати. Нескінченний квест. У когось мысцем народження стоїть Луганськ, а у когось - Ворошиловград. Хоча у свідоцтві про народження і в тих, і в інших стоїть одна назва міста. Але це найменше, про що варто було б думати серед усього.

Потрібно змінювати права та номерні знаки. Їхати. Ставати у чергу. Дізнаватись. Чергове нововведення. Нещодавно ми проходили все те саме, переробляючи документи на "республіканські" з українських - шукали знайомих, платили. Для чого? Навіщо? І так буквально у всьому.

Різко зросла оренда житла. Піднялася у ціні нерухомість.

Дуже багато військової техніки. Машин із написом "Ахмат" замість номерів. Ти ніби став квартирантом у власному будинку.

На тлі зеніток та БТР будь-яка метушня здається безглуздою. Будь-який порив здається дивним. У стрічці наймирнішого мамського чату хтось шукає хірурга, а хтось будь-які меблі з припискою "Ми біженці". Світ збожеволів, і знайти себе в цьому новому світі майже неможливо. Чи ти маєш право бути щасливим? І як жити , не приймаючи все це близько до серця? І ти сам колись также байдуже гортав новини тих країн, які не торкалися тебе беспосередньо.

"Багато гуманітарки отримуєте?". І ти ніби виправдовуєшся - нічого. Але тобі навряд чи повірять ті, хто скидається на цю допомогу там. "Вам тільки нове подавай". І ти винувато мовчиш. "- Дайте нам роботу, не потрібна нам допомога!" І це теж про цю війну. Бо на роботу не беруть тих, кого завтра можуть призвати. Тому світле майбутнє для нас будують здебільшого ті, хто приїхав з Пітера чи Уфи, а ми, тим часом, стаємо біднішими і втраченими, бо в цьому новому «російському» житті якраз для нас, виявляється, місця й немає.

"На музиці весь урок ми співали гімн Росії та республіки". Я думаю, це було патріотичне виховання завдовжки в урок.

Замість пункту обміну валют відкрилася пиріжкова. Гривня вийшла з ужитку.

Нові послуги - обмін гривні з-під підлоги, переведення в готівку карток Ощада під 1-3%, вивезення в Україну для оформлення тамтешніх виплат. Народ живучий, шукає варіанти. А ми шукаємо тих, хто привезе нам гроші, хто допоможе оформити російські виплати. І життя крутить по колу. Що не вбиває нас – робить нас сильнішими.