Безсоромниця. Луганський щоденник
Смішно, але я почуваюся деревом, іменованим у народі "безсоромницею". З кожною зміною я скидаю з себе щось старе, залишаючись беззахисною, голою, поки що вразливою для будь-яких ударів долі.
Чомусь згадується, як у дев'яності по снігу хтось тягнув на зустріч нам із подругою на санчатах мішок із туалетним папером. Розкіш в епоху талонів. Батько копає ями за їжу. Безгрошів'я, безладдя. Подруга потім скаже мені, знизавши плечима "Так жили тоді всі, це було нормальним". Напевно, зараз я маю імунітет до всього. І якісь навички виживання, що їх згадують у старості та про які неохоче слухають онуки.
Після 90-х був 2014-й. Тоді я зрозуміла, що цей час не про соромитися чи совіститися. Я пішла до Будинку Уряду просити їжу, талони, дитяче харчування. Мені не було соромно. Я стукала до кабінетів "міністрів". Я чекала місяць, поки не зрозуміла, що зовсім нікому немає справи до нас. На тлі всього, що відбувається, ми були пилом. Напевно, хтось встиг склепати мільйон тоді. Хтось – зараз. Час нових схем заробітку, хитросплетінь та нових зв'язків.
Потім багато хто думатиме, що теж міг злетіти на українських пенсіях, доставці посилок, переведення в готівку грошей з карток. Адже хтось встиг, спіймавши цю хвилю. Нове покоління ловить її зараз: "Допоможу пройти ідентифікацію". Це від 1000 до 5000 рублів зі старої людини.
Є ті, хто примудряється заочно оформляти українські пенсії та заново перераховувати російські за 6000 рублів незалежно від результату. На попит знайдеться пропозиція.
Гостра нестача спеціалістів робітничих професій. Нема автоелектриків, механіків, ремонтників. Всі вони – десь. Вже безглуздо говорити про довоєнні зв'язки. Новий відлік відносин, життя та цінностей з 2014 року. Все частіше поряд кажуть: "А ми ж не поїхали тоді нікуди". Гордість, що змогли пережити та витримати все. Нові форми цінностей. "Ми навіть консервували того літа". І на тлі цього нове розуміння, що треба пишатися цим досвідом.
Безліч відмерлих рядків у телефонному блокноті: українські телефонні номери, номери померлих за ці 10 років знайомих та друзів. Зв'язки, обірвані зміною номерів чи смертю. 10 років – величезний шматок життя. Щемливе почуття: чого ти досяг за цей час, що зміг, чого добився? А як би жив, якби нічого не сталося тоді? Спроби змоделювати іншу реальність, уявити, як могло бути інакше. Нові історії про "те" життя.
Дивне почуття сорому замість гордості. Чи змогла я? Чи забезпечувала достатньо? Захищала? Уламки дитячих майданчиків, коли ми гостро потребували їх. Зруйноване кафе і мій малюк на його тлі. Його дитячі пригоди. Як виявилось, міст, де ми проводили літо на візку, замінований. Річка, де підлітку відірве стопу – біля неї ми провели всі десять років. Купівля штор, лінолеуму, шпалер у клас за наш рахунок. Пошук лікарів. Спроби жити добре. Розбита школа поряд. Машина, в яку потрапив снаряд, а вона стала для нас атракціоном. Поки що все це розрізнені шматочки нашого життя
Пазл, який ще не склався. Ми разом. Весь цей час разом. Не розриваючи рук. Колись це стане історією. І все одно щемке почуття провини: "Я могла б зробити більше і більше дати".
Який химерний візерунок життя.
Подружка купує доньці квартиру у Ростові, щоб вона там навчалася. Її зароблені мільйони за ці десять років. Інша подружка, - яка так і не народила зі страху народжувати в цей непростий час.
Неповторні візерунки доль і гостре бажання ридати, коли система пройдеться по тобі в черговий раз безжальним механізмом непрофесіоналізму: "Беріть талон" та "Не потрібно було їб…м клацати, коли викликали". Місцевий колорит, накладений на російські правила. Вже не можна так, за знайомством чи за живою чергою. Талони, система, запис. Ми вчимося жити за новими правилами.
Іноді я думаю, що все це не так просто: багатогодинні черги, заміна документів, нове буквально все – ти новий громадянин іншої країни. Тебе поставили перед новою реальністю, не залишивши іншого вибору, як відмовитися від свого минулого життя. Страшно тому, що якось ти можеш не витримати цього. Нова кора на беззахисному стволі. Іноді – ти міцне дерево, а іноді – безсоромниця, з якою з кожною зміною по живому знімають кору.
Ольга Кучер, Луганськ, для «Острова»