Безсоння. Луганський щоденник

Нас везуть на екскурсію до Росії. Це вже звично. Довга дорога. Кордон. Огляд багажу. Речі пропускають через рамку, вивчають наші документи. Черга. Очікування. Щоб виїхати – ціла справа. Втомишся, поки доберешся кудись. Втомишся перед відпочинком. Але ми їдемо відпочивати. Веземо сумки їжі: вода, бутерброди, фрукти. З собою брати дешевше, ніж купувати на місці.

Сама по собі поїздка - вже маркер благополуччя, виїхати так на відпочинок на один день можуть не всі. Тому їдуть здебільшого з дітьми – показати їм світ, розважити, щоб на повну силу побути батьками. Для цього везуть із собою запас грошей - назад дітлахи повертатимуться з іграшками, як з ярмарку.

Це все-таки дивно. Адже ми й раніше їздили, тільки Україною. Корпоративні тури, поїздки одного дня, сплави на байдарках, ліс, природа, Лавра. А зараз нам начебто відкрили портал у новий вимір. Від цього якось дивно - ніби раніше було вздовж, а тепер упоперек. Дивує думка, що так можна було й раніше. А що, справді, можна було? Так от найняти автобус і махнути кудись у Росію? Чому не їздили тоді?

Для Росії ми заробляємо мало. В нас не той дохід. Але ми вже не дичинимося, вже майже свої. Дітей наших від їхніх не відрізнити. Навіть десь і краще одягнені. Різниця в чому – у них усе Озон і Вайлдберіс, а ми таким тільки хвалимося один перед одним, тільки намагаємось розібратись: як замовити, як оплатити, хто привезе. Прямо ціла історія.

Вони все легко оплачують – картою, телефоном. Інтерент всюди. Ми так не можемо. Для нас це незвично, що можна прикласти телефон до чогось, щоб розплатитися. Якщо хтось так може, ми придивляємось – просунутий. Отже, є російська сімка, отже, виїжджає.

Питань - безліч. І кожен норовить тебе поюзати по максимуму. Купую масло. Вдома виявляється, що воно з сильним душком та пліснявою. Тягну назад. Охоронець примирливо каже: "Я вам вірю". Виходить, міг і не повірити? Не в моїх правилах здавати, але смерділо сильно. Чекаю довго – зависла система. Тож віддати гроші не можуть. Умовляють поміняти на інше масло, раптом, воно краще. Прикидаю – півгодини я витратила на покупку, потім ще хвилин сорок на туди й назад, хвилин двадцять чекаю, доки перезавантажать комп'ютер. Добре розумію, що в очах персоналу я дрібна склочниця, якій не сидиться вдома. Але політика обману зараз скрізь, у всьому. Кожен намагається втюхати тобі щось, якщо ти недостатньо пильний. Розрахунок або на неуважність, або на якісь вищі людські якості, які, як у випадку з цим чортовим маслом, узяли б гору, що дешевше змиритися, ніж бігти назад до магазину.

Стою в Пенсійному розвідати обстановку щодо маминої пенсії. Потрапити туди неможливо. Черга під рукописний запис із п'ятої ранку. Я з'явилася о 9:00 – людей темрява. Проскакую повз охорону хитрістю. Прокотило, пощастило. Літні люди здебільшого хитрують по-дитячому: ображаються, норовлять померти прямо в черзі. Тому поки охоронець відбивається від атаки старих, я мчу коридорами – у першому турі мені пощастило, але що далі?

Далі – гірше. Черги живої немає, але викликають по електронному запису: Іванов, Петров, Сидоров… Мене обіцяють прийняти надвечір. Дві години я тупцюю під дверима, пропускаючи тих, хто йде за записом. Щасливчики! Вони записувалися в червні. Але в мене інше питання – мені потрібно дізнатися, чому при перерахунку, пенсія не збільшилася. В чому справа?

Тикаюсь як сліпе кошеня в кожні двері. Мене штовхають, відсувають, матерять. Чекаю. Підпираю двері. Мати знайомства у Пенсійному – найвище з благ, але у мене в цій системі немає нікого. Починають заходити ті, хто займав чергу з п'ятої ранку. Кожен має свій унікальний випадок. Той от-от помре, той - помре не зараз, але незабаром. Від цього вони чекати не можуть жодної хвилини. У когось запис на березень, але людина підозрює, що не доживе до березня. Кожен ледь стоїть і може лише лежати.

Питаннь - безліч: як бути з лежачими, чи виїжджають додому, а якщо це Кремінна? Я просочуюсь старістю, чварами та безнадією. За кілька годин мене приймають, і я з'ясую, що зробити нічого не можна – у мами була маленька зарплата, хоч і великий стаж, - від цього і маленька пенсія. Все просто. Я моргаю, як кріт на сонці. Що робити? - Нічого. Можете кудись звертатися, але вам скажуть те саме.

Я плетусь додому так, ніби мені дали ляпас. Як сказати? Кажу як є, і мама моргає, як і я. Для неї це як зріз усього життя. Мовчить. Думає. Чую, комусь говорить увечері по телефону, що не може їсти після цього – не заробила.

Так, із 10 600 перерахованої пенсії жити навряд чи вийде. Тільки у добрій сім'ї, тільки з дітьми. Харчуватися та платити комуналку з цих грошей не вдасться. Про ліки, в принципі, можна забути.

Мама мовчить кілька днів – примиряється з новими реаліями. Намагається знайти точку опори. Але мені не до того - життя жене вперед, квапить, штовхає в спину. Це у мами все в іншому вимірі. Я купую їй окуляри, - були потрібні. І розумію, що сама вона б їх не купила, як і ліки. І туфлі треба було купити, даремно я тоді послухала, що вони їй не потрібні. Було б непогано самій доплачувати їй по 10 000 до її пенсії, але як це зробити непомітно? Це питання принципу, питання її настрою, її психічного здоров'я. Але я знову біжу, поспішаю, роблю все похапцем.

Про що взагалі зараз йдеться? Якщо не встигла - все, момент втрачено! Час став концентрованим, як «Юпі» у дитинстві. Вжик-вжик - мчать тижня. Вчитель надсилає зразок, що ось так потрібно зробити листівки до Дня вчителя – творчо, ажурно, об'ємно. Ми так не можемо, ніхто не може, і ми замовляємо у народного умільця. Так, наче зробили самі. І моя дитина співає гімн, чистим дитячим голосом, як ангел. Вивчив його якось на мій подив поки чув у школі.

За вечерею я чую їхню розмову з бабусею: «Путін – найкраща людина на землі». І я слухаю їх мовчки, тому що в цей кумедний діалог ніяк не вписуються наші пенсійні справи, тривоги, моє чортове безсоння, подорожчання – ЧЕРГОВЕ – бензину та мій занепадливий настрій, що я не витягую всього цього.

Для мене цього багато, занадто багато, щоб розрулювати все поодинці – куди піти, де шукати зв'язки, де кінці… Тому я їду на екскурсію. І я щаслива від того, що можу цілий день не думати ні про що, загубившись у натовпі, заснувши в старому автобусі дорогою додому, а потім вимотавшись проспати до шостої ранку - надто довго за нинішнього мого безсоння.