Життя чи спогади. Луганський щоденник

Літо завжди, як стрибок зі скелі. Наче все знаєш, все знайоме і водночас – невідомість. Розлучаючись перед трьома місяцями літа, розлучаєшся, начебто на роки.

Напередодні літа знайома закрутила бурхливий роман із російським військовим – познайомилися на сайті знайомств, невдовзі зняли квартиру для зустрічей, він почав давати їй гроші – допомагає, балує. Чомусь спадає на думку, що це як плата за послуги... Тут усі військові – холостяки.

Дружини всі – «колишні», і всі – мерзотниці. А ось діти – ангели, дітей своїх російські військові люблять що є сили. Ну, як такого не полюбити? Побачу знайому лише у вересні. Інтрига – до чого вони прийдуть разом за це літо: до весілля чи розставання. А може, стосунки залишаться у цьому ж зручному для нього форматі – дівчина для зустрічей на орендованій квартирі…

Інша знайома налаштована звільнитися. Вона вже давно на пенсії, але тягла зі звільненням – на роботі була потрібна, а їй потрібні були гроші. А зараз усе набридло: нові вимоги, нові форми контролю. Каже, грошей їй вистачить – пенсія і місцева, й українська. Інтрига – звільниться чи передумає? Її стрибок у рівне життя пенсіонерки.

Якщо говорити про пенсіонерів, то розшарування помітне, як ніколи. І мова ніби не про такі вже захмарні суми, але одні люди похилого віку обирають собі вдень, коли менше людей, парну яловичину та домашню сметану, а інші – у безглуздих спробах відновити справедливість пишуть до прокуратури та Путіна, щоб отримати якийсь баланс справедливості.

Кожен такий «лист щастя», як стрибок зі скелі: раптом вдасться щось довести і перерахувати, раптом якийсь невидимий оператор на гарячій лінії скаже, що це була помилка, і замість 12 492 рублів (прожитковий мінімум у "республіці") пенсіонеру належить 20 000 або навіть 30 000 рублів – як і його сусідові, який не працював, але отримав удвічі більше, ніж той, хто мав 35, 40 або навіть 50 років стажу.

Образити пенсіонера – це, як образити дитину: легко і так само безглуздо. Тільки сльози дитини сохнуть швидко, а ці затяжні стреси з безплідними надіями зводять старих у могилу. Надія достояти, додзвонитися, довести, розібратися, подолати систему, впоратися з усім і знову по колу. І хтось купує три молочні сосиски, а хтось парну яловичину – іронія російської реальності Луганська сьогодні.

Страшне слово "Росреєстр", як Дамоклів меч, висить над кожним, хто виїхав звідси, сподіваючись повернутися після перемоги України. Тепер двері для них зачинилися. Без російського паспорта не потрапити до Росреєстру, але навіть якщо уявити собі людину, яка повернулася сюди, навряд чи вона зможе легко отримати російський паспорт. Те вікно, коли були раді всім, зачинилося. І для тих, хто отримав російський паспорт з масою складнощів і черг, все, що відбувалося, не було таким стресом, який відчувають зараз ті, хто покинув тут квартири, будинки, наділи землі.

Що далі? Ні продати, ні відписати, ні довірити. Вже не перейти через міст по гривню та посилках, не вибратися до рідні туди, а їм – сюди.

Та й колишніх зв'язків немає. Закінчилася десятирічна жалість та лояльність. І навіть ті, хто любив нас, порвав із нами всі зв'язки. Чомусь в односторонньому порядку. Ми стали обличчям зла та війни. "Вона послала мене на три літери і обізвала руснею, як думаєш, її зламали?" – пише мені приятель про нашу подругу, яка звідси, як і ми, але обрала Україну. Стало звичним, коли тебе посилають вчорашні друзі. Стресово, боляче, але звично. Вже не здивувати тим, що коло друзів обмежилося тільки такими, як і ти. За загальною ознакою – географічною. Як молекули, ми об'єднуємося і хвалимося, якщо спільний знайомий з того берега відповів нам на щось. Цим стали хизуватися, якщо тебе не послали, а відповідають тобі...

Багато клопоту, нескінченна низка справ з документами, паспортами, паперами. Ніби з цього ніколи не вибратися. Озираючись назад, розумієш, як багато ти пройшов та витримав. І ще – знову ти не подужав би цього ніколи. Роки у чергах, роки очікування чогось – і життя між усім цим: із народженням дітей, надіями, щастям та втратами.

Знайома під слідством як терористка. Її стрибок зі скелі. Парний стрибок із системою. Чим це закінчиться для неї? Вона чи система? Хто переможе? При будь-якому результаті система зламала її – вона дивиться вперед шаленими очима, схудла, з модельними параметрами, що звідкись взялися за рік, викидає вперед худі довгі ноги. Чоловік узяв усе на себе. Вона кудись біжить. Її не можна зупиняти, з нею не можна говорити – вона як сірник, як термоядерна суміш. Вогонь, ненависть, безумство... Система стерла все, що було до цього в ній та її житті. Що вона їсть? За що живе? І як житиме далі? І куди за рік поділися орхідеї з її вікна? Рік у її будинку була засідка.

Інший бік життя тут. Ти або за, або ні. Не можна знімати, не можна фотографувати, не можна передавати координати. Не можна говорити, куди потрапили, не можна критикувати, не можна, не можна, не можна...

Стрибок зі скелі в літо. Надії поміняти щось у житті. Надії на найкраще. Надії жити. Подруга з України питає, як ми живемо. І я відповідаю чесно: добре – їжа, робота, плани. "Хіба краще, ніж 10 років тому?" – не вірить вона. Не можна порівнювати. Не можна проводити паралелі. Це нічого не дасть. Це як порівнювати себе у 20 та 40 років. Життя стало іншим, ти став іншим. Потрібно жити короткими відрізками, будуючи реальні плани. Парна яловичина або три молочні сосиски. Вчора чи завтра. Життя чи спогади.