Як наших дітей роблять нашими ворогами: мілітаризація підлітків на Луганщині
Мовою Женевської конвенції це звучить так: «примушення населення служити в збройних чи допоміжних силах окупуючої держави, а також здійснення пропаганди, спрямованої на забезпечення добровільної служби».
А мешканка маленького села на півночі Луганської області, окупованого з перших днів повномасштабного російського вторгнення, це озвучує просто: «Він (десятирічний племінник) вже дві шапки на балаклави порізав… У військових грається. А військові тут, ви ж розумієте, давно лише одні – російські. Діти, які тут лишились, особливо хлопці-підлітки, часто й густо самі тягнуться до російських військових, прагнуть спілкуватись із ними. Бо їм це «прикольно». Бо у них відсутнє інше дозвілля. А батькам складно й навіть небезпечно цьому протистояти».
Але, як би ж все закінчувалось звичайною «битовухою» повсякденного життя в окупації. Нажаль, ні…
Системну «роботу з дітьми» окупанти відчутно активізували після 24 лютого 2022 року
Активно мілітаризувати українських дітей, вчити їх не просто ненавидіти Україну, а ненавидіти її із зброєю в руках, росіяни почали на окупованих територіях після повномасштабного вторгнення. До того часу, близько восьми років, починаючи з 2014, на захоплених територіях Луганщини таке явище якщо й спостерігалось, то, скажемо так, у дуже м’якому й безсистемному вигляді. Але це все-таки відбувалось – типовий приклад наведемо нижче.
Що ж стосується періоду після 24 лютого 2022 року – рашисти активно створюють на окупованій території кадетські корпуси імені того чи іншого терориста. У школах ставлять «парти героїв». Вводять у шкільну програму предмети, де вчать дітей користуватись зброєю, а заодно ненавидіти Україну та спрямовувати цю зброю саме проти неї.
Більше того – таке «патріотичне виховання» системно здійснюється на окупованих територіях, починаючи з дитячого садка.
«День героев отечества» в одному з дитячих садків окупованих Ровеньків, грудень 2023 року
«Взагалі, як зазначають джерела, після початку повномасштабного вторгнення кількість пропагандистських заходів значно збільшилася, в тому числі на раніше окупованих територіях Луганської області. І звісно, що найбільше від цього страждають діти», – каже з цього приводу журналіст з Луганщини, редактор видання «Трибун» Олексій Артюх, який відстежує мілітаризацію дітей з Луганської області через власні джерела.
Один із найсистемніших напрямків такої «роботи» росіян – відправка дітей у «табори відпочинку» на територію РФ, здебільшого хлопців-підлітків. Перебування в таборах, окрім «відпочинку», передбачає носіння військової форми, певні елементи військової підготовки та ідеологічний вплив.
«У цих таборах дітей ідеологічно обробляють, проводять для них різні пропагандистські заходи: концерти, конкурси, освітні програми. Звісно, що йде промивання мізків, – зазначає Артюх. – Наприклад, у червні поточного року пропагандистський ресурс опублікував відео, в якому розповідається про поїздку школярів окупованого Старобільського району Луганщини в Кострому РФ на польові збори так званої "V армії". Там окупанти навчали дітей військовій дисципліні та вогневій підготовці».
В оригінальному дописі вказано, що це діти з Міловського району – назва до останньої адмінреформи.
Оброблені російською пропагандою українські підлітки розповідають, чого саме їх навчали у таборі
Вогнева підготовка є обов'язковою частиною оздоровчої програми в таборах
Як зауважує Олексій Артюх, через власні джерела з окупації він отримав низку методичок, використовуваних росіянами під час проведення пропагандистських заходів для школярів окупованої Луганщини.
«Наприклад, в одній із них серед завдань чітко прописаний пункт: «Сформировать готовность к защите родины, способность отстаивать суверенитет и достоинство народа России и Российского государства, сохранять и защищать историческую правду», – каже Артюх.
Ці й подібні дії є злочином з точки зору міжнародного права й українського законодавства. Але доводити його вкрай складно.
«Такі дії є порушенням міжнародного гуманітарного права, зокрема, ст. 51 Женевської Конвенції IV, яка забороняє окупуючій державі примушувати населення служити в її збройних чи допоміжних силах, а також здійснювати пропаганду, спрямовану на забезпечення добровільної служби», – пояснила «ОстроВу» Анастасія Донець, юристка Міжнародного партнерства за права людини, яке документує злочини росіян на окупованих територіях України.
Щодо кваліфікації зазначених дій окупантів саме як злочину, за словами пані Анастасії, потенційно вони можуть кваліфікуватися як порушення законів і звичаїв війни відповідно до ст. 438 ККУ – інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
«Для кваліфікації цих діянь як міжнародних воєнних злочинів відповідно до ст. 8 (2) (b) (xv) Римського статуту Міжнародного кримінального суду – примушення громадян ворожої сторони до участі у воєнних діях проти їхньої власної країни, необхідно довести факти того, що такі діти власне беруть участь у воєнних діях», – каже юристка. І підкреслює, що установою, яку вона представляє, таких випадків наразі не задокументовано.При цьому в процесі мілітаризації дітей у Луганській області (як і у випадку з викраденням дітей) беруть участь безліч людей.«У цьому злочині задіяні сотні, а може й тисячі людей дуже різних прошарків. Як і в депортації дітей, у якій, наприклад, у Хрустальному, беруть участь навіть експертка-криміналістка місцевого моргу, кухари та вчителі, – каже Олексій Артюх. – І, на мою думку, за цей злочин повинні відповідати російські посадові особи та місцеві колаборанти різних ланок і на різних рівнях».
Першим дитину в окупації мілітаризує її повсякдення
Слухаючи розповіді тих, хто живе в окупації з лютого минулого року, розумієш: щоб сприймати російського військового як еталон і втілення сили, дитині й таборів та пропагандистських заходів здебільшого не треба.
«Мій племінник – йому 10 років – бігав до російських військових майже щодня, поки вони стояли в селі. Зараз їх десь відправили – на передову, напевно. Але очевидно, що скоро завезуть нових», – розповідає «ОстроВу» мешканка одного з невеличких сіл екс-Біловодського району, який за останньою адмінреформою увійшов до складу Старобільського. Жінка бере участь у вихованні хлопця, бо він не має матері і живе удвох із працюючим батьком.
Хлопчик, буває, обідає з російськими військовими. Приносить від них печиво й інші «гостинці», приймає подарунки – на кшталт рюкзака чи ще якоїсь «прикольної штуки». Дивлячись на росіян, він перетворив на балаклави дві свої зимові шапки… А все тому, що саме озброєні росіяни у військовій екіпіровці асоціюються для хлопця з силою, надійністю та безпекою. Це зрозуміло й батькові, й тітці. Але, за словами останньої, протистояти цьому складно.
«Мені, та навіть батькові, складно переконати його не ходити до російських військових, – каже жінка. – Забороняти небезпечно, адже дитина може наші аргументи переказати їм, вони можуть це якось інтерпретувати… Єдине, що я можу сказати племінникові: менше ходи до цих людей, бо це некрасиво, ти їм набридаєш, заважаєш… А називати при ньому окупантів окупантами ризиковано. Бо можна цю саму дитину зрештою круглим сиротою залишити – якщо він наші слова перекаже їм».
Тобто, діти й підлітки об’єктивно тягнуться до російських військових – бо ті сильні, озброєні, впевнені в собі, щедрі й мають безліч «прикольних штук»…
До речі, для дітей, які обробляються рашистами саме таким, побутовим чином, замість більш-менш тривалих поїздок у спеціалізовані табори з військовою підготовкою передбачені інші поїздки – нібито звичайні мандри «в столицу нашей родины Москву» або «в культурный Питер».
Як розповідає співрозмовниця «ОстроВа», її племінник-п’ятикласник восени поточного року побував у Москві для такій собі «пізнавально-розважальній екскурсії» ще з двома однокласниками. Отже, з урахуванням того, що це маленький клас маленької сільської школи, у «столицю» відправилось майже півкласу.
«Дітей для цієї поїздки збирали з усього району. Тобто, назбирали повний великий автобус», – каже жінка.
Відбирали кандидатури дітей для поїздок класні керівники, а «юридичний» дозвіл давали батьки.
«Мені важко судити, чому мій брат, тобто батько хлопця, погодився відправити туди сина. Але я розумію, що відмовитись у такому випадку, раз тобі вже це пропонують, дуже складно й ризиковано», – каже тітка п’ятикласника.
За її словами, діти були відсутні дома близько тижня. Тобто, якщо взяти до уваги дорогу, власне у Москві перебували дні зо три. І доводиться визнати, що мандрівка їх ощасливила. Адже дітей пригнічують будні окупації – хоч вони й не розуміють суті цього слова. Тут тебе зайвий раз бояться випустити надвір. Тут замість звичних тобі з народження сусідів у їхніх хатах живуть чужі військові (хай і «прикольні»). Звідси більшість друзів і навіть родичів роз’їхалися… Тут ти в школі другий рік від тих саме викладачів (тільки іншою мовою) чуєш зовсім інші речі про «родіну» – але ти вже в тому віці, що пам’ятаєш, як було раніше… Все це за сукупністю – важкий тягар для дітей. І поїздка на тиждень за межі цих дивних реалій сприймається ними як ковток свіжого повітря – при всій примітивності цього виразу.
«Він і досі переповідає нам про те, яка чудова то була поїздка, – каже тітка. – Про номер готелю, у якому вони жили без дорослих, про обіди, про екскурсії… Про те, як вони чудово провели час».
Найстрашнішим у цій історії, поки її слухаєш, видається те, що пацан і досі переповідає це українською мовою.
Шлях від української школи до окупаційної армії: історія одного мілітаризованого підлітка
Попри те, що між 2014 та 2022 роками окупанти на Луганщині мілітаризували дітей безсистемно – все-таки є наочні приклади того, що відбувається з підлітками за період їхнього дорослішання в окупації. Максимально добре це спрацьовує, коли тобі в родині приділяють замало уваги й любові, і ти шукаєш їх на стороні. І знаходиш у людей у російському «пікселі».
Отже, знайомтесь – Володимир Антонов (Бойко) із Кадіївки (Стаханова).
Володимир Антонов на службі в окупаційній армії
Історію Володимира «ОстроВу» розказали його однокласники по кадіївській (стахановській) школі – ті, які наразі проживають на підконтрольній Україні території й люто ненавидять «сепарів» та росіян.
Отже, у 2014 году Вова Антонов навчався у школі з українською мовою викладання – у середній загальноосвітній школі №2 міста Стаханова (після перейменування Кадіївки). Віддати хлопця саме в цю школу – це був свідомий вибір його мами.
Попри «референдум» і засилля «ополченців», разом з однокласниками Вова у травні закінчив, як то кажуть, «під Україною» 7 клас. Потім було божевільне літо-2014.
Навчання у 8 класі розпочалося ближче до кінця вересня, і у клас прийшло п’ятеро чи шестеро дітей з двадцяти з чимось… Потім хтось іще виїжджав, хтось повертався, потім у клас приходили новенькі…
Безумовно, за дітей приймали рішення батьки чи опікуни. За Вову так само. Мама хлопця залишалась у місті разом з ним та іншими дітьми. Батько в родині був відсутній. Чи знав його Вова взагалі – важко сказати.
Однокласники продовжували стежити один за одним через соцмережі. Й у 2018 році, коли їм було по 17 – 18 років, побачили фото, де Антонов носить російський «піксель» та отримує якісь нагороди від місцевих колаборантів на сцені місцевого палацу культури. І ці колаборанти тиснуть йому руку, і він цим пишається.
У 2018 році Володимир вже носив російський «піксель» і отримував нагороди від кадіївських колаборантів, у тому числі від «мера» міста Сергія Жевлакова
Починаючи з 24 лютого 2022 року Вова почав активно викладати в соцмережі свої фото, зроблені у Новоайдарі, Лисичанську, Сєвєродонецьку та інших окупованих і зруйнованих населених пунктах Луганської області. Робив він це як військовослужбовець окупаційної армії.
Далеко не одразу він навчився «блюрити» те, що дозволяло ідентифікувати місце зйомки. Тому однокласникам і вдалось певною мірою відстежити його «кар’єру».
Згодом на якийсь час Антонов зник із поля зору. А потім знову з’явився – вже із прізвищем Бойко. Як це пояснити – невідомо.
З іншими загарбниками на території Луганського прикордонного загону в окупованому Лисичанську. Тут він вже Бойко
Тут у Володимира Антонова-Бойка вже вистачило розуму заблюрити місце, де зроблено фото
Показово, що батьки Вовиних однокласників і досі вважають, що у момент прийняття доленосного рішення – у 2014 році – він був дитиною, і рішення залишитись у Кадіївці за нього прийняла мама, і вона ж дозволила ходити у якісь гуртки й табори, і це ніби знімає з хлопця відповідальність…
Але його ровесники бачать це інакше.
…Так, Вову свого часу – у 2014-му, у 13-річном віці – залишила в Кадіївці мама, і він тоді дійсно був дитиною. Так, у нього певним чином складались обставини усі ці 9 років. Та для його ровесників – громадян України – це не аргументи. За ці роки вони стали дорослими людьми. Отже, аргументи щодо такої ж дорослої людини в стилістиці «…він був дитиною» тут не працюють. Для них він – ворог. Ворог, якого треба знищувати.
І, правду кажучи, коли історію Вови приміряєш на тих 10-річних хлопців, яких зараз возять у «столицу нашей родины Москву» за «ковтком свіжого повітря», стає моторошно.
І саме ця моторошність – один із приводів звернутись за коментарем до психолога. Бо хочеться вірити, що це жахіття все ще можна «розрулити». Бо інакше навіть підготовка статті на цю тему залишає відчуття безвиході.
З точки зору психолога: «Ми не повинні ставитись до них, як до втрачених дітей. Але у нас попереду робота, яка потребує великих зусиль, крові і поту»
Психологи, до яких ми звернулись за коментарем, зазначили: це надважка тема. І дехто саме через це відмовився давати коментар. Тобто, через небажання брати на себе відповідальність за фахове коментування такої теми.
Наводимо коментар Оксани Іванцової, групової психоаналітикині, кризової психологині й травматерапевтки, голови ГО «Кризовий центр психічного здоров'я».
«Діти на окупованих територіях, безумовно, відносяться до вразливої категорії. Вони ще зростають, їх психічний апарат не є остаточно сформованим, вони залежні від дорослих і як мінімум будуть піддаватись індоктринації (навчання доктрини окупантів без залучення критичного сприйняття – «ОстроВ») з боку окупаційної влади. А діти із соціально неблагополучних сімей чи діти-сироти будуть, окрім того, долучатись до мілітарних та парамілітарних формувань, і згодом, подорослішавши, можуть/будуть брати участь в військових діях (ці приклади вже бачимо, бо війна триває 10 років). Але ми не повинні ставитись до них, як до втрачених дітей. Бо навіть до дітей-терористів є спроби застосовувати спеціально розроблені ООН програми реабілітації та подальшої реінтеграції в суспільство. І це був би для нас набагато складніший виклик. Бо індоктринована дитина це не вепонізована (тобто перетворена на зброю, від англ. weaponization – перетворення на зброю – «ОстроВ»), коли її використовують, як зброю (діти-терористи в формуваннях "Тамільські тигри", ХАМАС, ІДІЛ). Тож, після звільнення територій ми маємо докласти багато зусиль з психологічної реабілітації наших дітей та реінтеграції їх у суспільство».
Пані Оксана підкреслює: процеси, про які ми ведемо мову, є оборотними, але зробити їх такими дуже важко, це вимагає складної системної роботи.
«А системна робота потребує великих зусиль, крові і поту. І результат дуже часто не скорий і не очевидний. Ми (люди) існуємо в складному світі, а хочемо швидких і простих рішень. Бути людиною – це важкий труд», – каже психологиня.