“Ніхто не бере на себе відповідальність давати роз’яснення”, або дещо про покарання за колабораціонізм

У вересні 2023 року суд на Полтавщині виправдав мешканця Харківської області, бізнесмена і колишнього міліціонера, якого звинувачували у колабораційній діяльності.

Обвинувачення стверджувало, що у своїй окупованій громаді навесні і влітку 2022 року харків’янин вказував окупантам на місця проживання українських поліцейських і колишніх військових, брав участь у будівництві блокпостів, дозволяв собі поведінку і твердження, які вказували на його близькість або приналежність до окупаційної адміністрації.

Проти чоловіка свідчили не тільки деякі місцеві мешканці, яких він називав колаборантами, але й документи окупаційної адміністрації, зокрема, офіційна подяка йому за участь у зведенні фортифікацій і трудовий договір з ним. Обвинувачення також стверджувало, що в період окупації чоловік носив або мав вдома російську поліцейську форму.

Свідки захисту, натомість, наполягали, що під час окупації чоловік відкрито висловлювався за Україну і проти окупантів, за що його кілька разів били, переховував у себе свого пасинка, колишнього українського військовослужбовця, і носив український піксель.

Ніхто з тих, на кого чоловік нібито вказував окупантам, не потрапив до них до рук. В окупаційній поліції працював не він, а його рідний брат, казали свідки. Ті з них, кому доводилося бувати у поліцейському відділку, стверджували, що жодного разу не бачили там обвинувачуваного.

Сам чоловік також стверджував, що російські військові розграбували його магазин і кафе, яке, як можна зрозуміти з судових документів, вони використовували як базу.

З документів видно, що обвинувачений, який, очевидно, мав юридичну освіту, дуже грамотно будував свій захист. Суд першої інстанції розцінив докази обвинувачення як недостатні.

У травні 2024 року апеляційний суд Полтавської області скасував рішення суду першої інстанції і відправив харків’янина на десять років у тюрму. Чоловік подав касаційну скаргу на це рішення.

Цей випадок – один з небагатьох, в якому обвинувачений затято захищається, і один з лише кількох – імовірно, трьох, – де суд виніс виправдувальний вирок.

Офіс генерального прокурора нараховує 8269 кримінальних проваджень по відносно новій статті 111-1 “Колабораційна діяльність” Кримінального кодексу. В Єдиному державному реєстрі судових рішень є вже 1694 вироки по 111-1, але з них всього 32 в апеляційній інстанції і поки жодного у касаційній.

Злочини і їхні жертви

Стаття про колабораційну діяльність з’явилася у Кримінальному кодексі у березні 2022 року, дуже скоро після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Альона Луньова, директорка з адвокації в Центрі прав людини ZMINA, каже, що мета статті була превентивна, тобто, законодавцям йшлося про недопущення колабораціонізму на щойно окупованих територіях. Але оскільки вони не врахували – тож і не виключили – окупацію, що тривала з 2014-2015 років, ця розлога стаття криміналізувала будь-яку активність, яку вона визначила як колабораційну, на всіх без виключення окупованих частинах України.

“Це означає, що на момент набрання чинності законом всі ті, хто якимось чином висловлювалися проти України, обіймали якісь посади в окупаційних органах влади, займалися господарською діяльністю на окупованих територіях, автоматично потрапили під дію цієї статті. Це сотні тисяч людей, які жили в окупації, хоча держава не забороняла їм цього”, – зазначила Луньова.

Спостерігаючи протягом наступних двох років за практикою застосування статті 111-1 правоохоронними органами і судами, українські правозахисники й інші спеціалісти в сфері права накопичили цілу низку зауважень.

Правники зазначають, що стаття 111-1 має надто широкі і неоднозначні формулювання, не враховує мотиви правопорушення і завдану шкоду, до того ж у Кримінальному кодексі є кілька статей, які великою мірою дублюють одна одну.

Це призводить до дуже значних варіацій її застосування, бо “ніхто не бере на себе відповідальність давати роз’яснення, тлумачення цих статей і можливої  практики їхнього застосування. Наприклад, немає єдиної позиції, чи вважати проявом колабораціонізму сплату податків на окупованих територіях”, - каже Альона Луньова.

Олексій Арунян, судовий кореспондент, який висвітлює процеси над обвинуваченими у колабораціонізмі, наводить приклад, коли один і той самий апеляційний суд в одному і тому самому складі в одному випадку  пом’якшив вирок, замінивши реальний тюремний термін умовним, а в іншому залишив вирок без змін, підтвердивши тюремне ув’язнення.

В обидвох випадках йшлося про обіймання посад в окупаційних органах влади, але якраз у другому випадку людина не мала офіційної посади, а продовжувала роботу на громадських засадах, суто заради допомоги сусідам, не отримуючи ніякої матеріальної вигоди.

Суди враховують в якості доказів документи російських окупаційних органів влади. Це також непослідовно, наголошує Луньова: вже десять років правозахисники безуспішно борються за визнання в Україні документів про народження і смерть, які видано на окупованих частинах України. Але при цьому для судів не становить проблеми засуджувати громадян на основі грамот, трудових договорів, витягів з наказів окупантів, тощо.

Справи за колабораціонізм мають великий суспільний резонанс. Сторони – і звинувачення, і захист – і судді працюють або, імовірно, вважають, що працюють під великим суспільним тиском. Це особливо чутливо для адвокатів, яких українське суспільство схильне ототожнювати з їхніми підзахисними.

Олексій Арунян каже, що приблизно половина читацьких реакцій на його тексти – це засудження як всіх без розбору людей, яких судять за колабораціонізм, так і журналістів, які їх нібито захищають.

Для правоохоронних органів, обвинувачення може йтися також про банальні показники: чим більше проваджень, чим більше судових справ, чим більше обвинувальних вироків, тим позитивніша оцінка їхньої роботи, чи то урядова, чи то суспільна.

До того ж, грають роль особисті переконання учасників процесів: у адвокатів, правоохоронців, суддів, як і у будь-якої іншої людини, може бути особистий запит на покарання будь-кого, хто так чи інакше співпрацював з окупантами.

В Центрі прав людини ZMINA зазначають, що фактично єдиний запобіжний захід, який застосовують суди проти обвинувачуваних у колабораціонізмі, – це тримання під вартою, не зважаючи на стан здоров’я чи сімейні обставини. При цьому всі розуміють, що на лаві підсудних – здебільшого люди, які не втекли слідом за окупантами, а залишилися в своїх громадах, бо не вважали себе у чомусь винними.

Багато процесів і вироків, втім, відбуваються за відсутності підсудних, серед яких або ті, хто таки втекли, або ті, хто живуть на територіях, окупованих ще десять років тому.

Але ще є чимало вироків, які враховують угоду підсудних зі слідством, коли підсудний визнає провину. Це не обов’язково означає, що людина дійсно погоджується з обвинуваченням. Угода зі слідством гарантує більш м’яке покарання, без тюремного ув’язнення, але такий вирок неможна оскаржити в апеляції.

Цей підхід часто критикують за те, що він передбачає заміну тюремного покарання штрафами і “благодійними внесками” обвинувачуваних на потреби Збройних сил. Тобто, це опція для багатих. Наприклад, так уникли суворого покарання числені власники великих і середніх бізнесів, які продовжували торгівлю з Росією навіть після лютого 2022 року.

Тобто, в тюрму потрапляють якраз ті, хто категорично наполягають на своїй невинуватості. Часто це люди, які самі є жертвами військових злочинів: фізичного насильства, примусової мобілізації, тощо.

“Відповідно до міжнародного гуманітарного права, окупаційна влада має залучати місцеве населення до підтримки життєдіяльності територій. Це означає, що мають бути категорії осіб, які захищені від переслідування: працівники сфери ЖКГ, освітяни, медики. Криміналізуючи таке залучення, Україна фактично перекладає відповідальність з країни і її посадових осіб, які здійснили збройну агресію, на населення окупованих територій”, – підсумовує Альона Луньова.

Про кількість і якість

Зміст судових документів, які стосуються справ про колабораціонізм, свідчить також про об’єктивні складності, з якими стикаються українські правоохоронці і суди при збиранні і аналізі доказів.

Наприклад, у багатьох випадках свідками обвинувачення виступають люди, які мали особистий конфлікт з обвинувачуваними або інші особисті мотиви домагатися ув’язнення своїх колишніх сусідів, партнерів чи конкурентів, і буває, що судді звертають увагу на такі нюанси.

Але перевірити аргументи учасників процесів буває дуже важко, бо йдеться переважно про зруйновані і розпорошені, а то й досі окуповані громади, коли не тільки обвинувачених, але й постраждалих і свідків часто неможливо знайти чи залучити.

Багато хто – з різних причин, як-то деморалізованість, страх, злидні, чи все разом, – навіть знаючи про процес, не може або не хоче брати у ньому участь хоча б у статусі глядачів. Олексій Арунян, наприклад, розповідає, що з Лиману навіть найближчі родичі підсудних не відвідували засідання, які проводилися у Дніпрі, бо не мали чим заплатити за дорогу і проживання.

В одному випадку процесу над громадською активісткою, каже він, сусіди якось зібрали гроші на адвоката, але ті загадково зникли, залишивши підсудну без якісного захисту, а людей, які мали намір боротися за її виправдання, - у ще більшій фрустрації.

Тобто, відсутність роз’яснень і тлумачень щодо норм статті 111-1 і їхнього застосування, разом з низкою таких об'єктивних і суб’єктивних суспільних складностей, – це проблема не тільки тих, щодо кого застосовують ці норми, але й тих, хто їх застосовує. Це велика державна проблема. І чим довше її не вирішувати, тим, очевидно, більшою вона стає.

Не дивлячись на те, що статті 111-1 всього трохи більше двох років, частка проваджень по ній – найбільша серед всіх проваджень щодо злочинів проти національної безпеки, згідно з підрахунками Генеральної прокуратури: на 111-1 припадає половина всіх проваджень. Це стаття, по якій судять виключно громадян України, в той час як інші, наприклад, 111-2, “Пособництво державі-агресору”, можуть стосуватися також іноземців.

Також вже зараз провадження по 111-1 – це шоста частина всіх проваджень щодо правопорушень, пов’язаних з війною, в тому числі щодо воєнних злочинів росіян.

Такий масштаб без впорядкування практики застосування статті про колабораціонізм – це сигнал тривоги, який законодавці і практики не можуть ігнорувати. Це викликає згадки про репресивний підхід у повоєнному СРСР, де сам факт проживання людини в окупації робив її винною в очах влади.

Плануючи реінтеграцію і відновлення найбільш постраждалих від російської агресії територій, українська держава мала б демонструвати прямо протилежний підхід: чіткі і зрозумілі закони, однозначність і неупередженість їхнього застосування, безсумнівність справедливого ставлення до всіх своїх громадян.  Доки Генпрокуратура звітує про кількість, ігноруючи запит правозахисників і доброї половини суспільства на якість, ми від цього ще дуже далекі.