Деокупація: сировинний аспект

Звільнення захоплених рашистами територій Південного Сходу України та Криму (крім політичного) має важливе економічне значення. Це відновлення контролю за родовищами сировинних ресурсів загальною вартістю понад $12,4 трлн – за оцінками аналітиків канадської компанії SecDev.

Фактична цінність запасів набагато менша. Але це не скасовує того, що частину вкрадених окупантами ресурсів використовують у високотехнологічних галузях: від виробництва деталей для літаків до смартфонів.

І якщо (як зазначав раніше заступник глави президентського офісу Ростислав Шурма) повоєнна Україна хоче стати одним із ключових постачальників таких матеріалів для глобальної економіки, – їй необхідно завершити війну поверненням до кордонів станом на 1 січня 2014 року.

Причому навіть без натяку на продовження "замороженого" конфлікту. Інакше обсяги інвестицій будуть у рази меншими, ніж це можливо. Поки що рашисти використовують не самі ресурси, а дані про них. У пропагандистських цілях.

Тимчасовий контроль

SecDev зібрала інформацію про половину всіх родовищ на окупованих територіях і оцінила їх вартість, виходячи з доведених запасів. Яку експерти помножили на поточну ринкову ціну цих ресурсів. Звідси вражаюча цифра $12,4 трлн.

За підрахунками аналітиків, росія захопила 41 вугільне родовище, 27 родовищ сланцевого газу, 14 родовищ природного газу, 9 нафтових, 6 залізорудних, 2 – титанових, 2 – цирконієвих, по 1 родовищу стронцію, літію, урану і золота.

Таким чином, у розпорядженні агресора опинилося 63% вугільних покладів України, нафтових – 11%, газових – 20%, залізорудних – 42%, рідкісноземельних металів – 33%.

На думку європейських політологів, контроль над цими природними ресурсами розширює можливості Росії у протистоянні з НАТО. Однак насправді вигода Кремля від захоплення численних сировинних покладів є ефемерною.

Узяти бодай вугільні родовища Донбасу. Їхня шахтна технологія коштує в рази дорожче, ніж кар'єрна в Сибіру і на Далекому Сході. Саме тому на окупованих територіях вона зменшилася до обсягів, необхідних для підтримки життєдіяльності.

Так, у "ДНР" колаборанти планують видобути 2 млн т вугілля за підсумками поточного року. Довоєнний показник усієї Донецької обл. – 39,5 млн т: є падіння у 20 (!) разів. Навіть у разі виконання плану (не факт, що це вдасться).

Видобуток коксівного вугілля згорнуто, бо металургійні заводи у "ДНР" та "ЛНР" давно не працюють. Російські заводи у цій сировині не зацікавлені. Вугільний експорт як такий також відсутній.

Тому залишається лише енергетичне вугілля, яке відвантажується для Старобешівської та Зуївської теплових електростанцій. Вони забезпечують електрикою окуповані території.

Аналогічно щодо вапнякових родовищ, розробкою яких до повномасштабної війни займалися Новотроїцьке та Комсомольське рудоуправління (НТРУ, КРУ, Донецька обл.).

Раніше на ці підприємства сумарно припадало 70% усіх постачань вапняку для металургійних та цементних заводів України. Які зараз знайшли інших постачальників. А НТРУ та КРУ не працюють (всупереч постійним обіцянкам колаборантів та їхніх кремлівських кураторів відновити там виробництво).

Та сама історія з розробкою Бобриківського золотоносного родовища (Луганська обл.). Приступити там до видобутку золота тодішній "глава ЛНР" І.Плотницький обіцяв ще 2017 р. Минуло 5 років і немає навіть натяку на зрушення у цьому напрямку.

Тому говорити "окупанти крадуть ресурси України" (як це подали західні, а за ними й українські ЗМІ) на даний момент не зовсім коректно. Точніше було б сказати "тимчасово контролюють". Бо фактично вони не використовуються.

Мінус $11,9 трлн

Ще один важливий аспект. Повернення всіх цих сировинних родовищ під управління офіційного Києва не означає, що вони взагалі будь-коли будуть потрібні економіці.

За приклад можна взяти згадане Бобриківське родовище. Його розробкою у 1997-2001 роках намагалася займатись компанія "Донецький кряж". За ці роки їй удалося отримати аж… 40 кг золота, по 10 кг на рік.

Це, м'яко кажучи, дуже мало для бізнесу. Цілком очевидно, що витрати на видобуток не окупилися. Проєкт глибоко збитковий.

За інформацією "Донецького кряжа", вміст золота у бобриківській руді 1 г/т. Для порівняння: навіть у Гані та Малі (Західна Африка), де розробляються бідні (за геологічними мірками) родовища, показник 2-3 г/т.

Перспективними розробки (з комерційної погляду) вважаються золотоносні руди із вмістом 5-7 г/т. Тому зі 100% ймовірністю можна прогнозувати, що луганське золото так і залишиться під землею. Навіть після деокупації.

Тим не менш, (теоретично) запаси, що можна видобувати, там становлять 6,5 т у перерахунку на золото-сирець. І його вартість експерти SecDev включили до загальної оцінки $12,4 трлн. Чому це важливо, стане зрозумілим далі.

Також слід зазначити відсутність довгострокових перспектив для розробки вугільних та вапнякових покладів після реінтеграції південно-східних регіонів. З урахуванням загальносвітових тенденцій на "озеленення" економіки та її ключових галузей, промисловості та енергетики.

Ще до війни слідом за Євросоюзом офіційний Київ взяв курс на розвиток "зеленого" виробництва електрики: з вітру та сонячної енергії. Плюс атомна енергетика. Це є пріоритет на найближчі десятиліття. А вугільні енергоблоки українських ТЕС поступово виводитимуться з роботи.

Про те, що найбільший в Україні приватний енергохолдинг ДТЕК у рамках довгострокової стратегії наголошуватиме саме на "зеленій" енергетиці, неодноразово говорив його генеральний директор М.Тимченко.

Тобто, не лише держава, а й приватний бізнес не бачить перспективи для теплової вугільної енергетики. Ось чому реінтеграція не призведе до відродження вуглевидобутку на Донбасі.

Це означає, що запасам донецького і луганського вугілля, що залишилися, судилося залишитися під землею. Як і золоту. Те саме з вапняками і коксівним вугіллям.

Вони використовуються при традиційній технології виплавки сталі в доменних та конвертерних печах. Це те, від чого розвинені країни поступово починають відмовлятися.

Перевага надається більш екологічному (тобто "зеленому") способу виплавки – електрометалургійному. Він не передбачає застосування вапняку та вугілля.

Р.Шурма у червневому інтерв'ю ЗМІ зазначав, що у планах влади – вивести українську металургію на виробництво до 50 млн т "зеленої" сталі на рік. Відповідно, доменні та конвертерні потужності в Україні закриватимуться.

Найперші кроки в цьому напрямі вже зроблено. Група "Метінвест", основний сталевий виробник країни, у червні ц.р. підписала меморандум із австрійським машинобудівним концерном Primetals.

Документ передбачає перехід комбінатів "Каметсталь" і "Запоріжсталь", що входять до групи, з доменно-конвертерного на електросталеплавильне виробництво до 2035 р. Primetals поставить для цього своє обладнання.

Так, це буде не завтра. Але варіантів з тривалої розробки вугільних та вапнякових родовищ (а там запаси на десятиліття) немає від слова "зовсім". Тому треба відмінусувати $11,9 трлн (вартість 30 млрд т донбаського вугілля) від цифри тимчасових сировинних втрат України.

Якщо говорити про газові родовища, то їхні перспективи є невизначеними. Сланцевий та природний газ на Донбасі розташовується у складних геологічних умовах.

Тому його видобуток для України матиме сенс лише за високі ціни на цей енергоресурс. Поки що всі ці родовища для держави немов валіза без ручки: і викинути шкода (тобто повністю відмовитися від їхнього освоєння), і нести важко (фінансово).

Росії ці родовища нецікаві у жодному разі. Через високі витрати. Вони в рази вищі, ніж на сибірських та далекосхідних родовищах.

Проте частина тимчасово втрачених сировинних покладів справді перспективна для української економіки.

Насамперед це чорноморські газові родовища в районі Криму. А також родовища літієвої руди, Шевченківське (Донецька обл.) та "Крута балка" (Запорізька обл.).

Літій використовується для виробництва автомобільних акумуляторів. Це один із критично важливих матеріалів для світової економіки – у зв'язку з масовим переходом розвинутих країн на електромобілі.

Основні постачальники літію на світовий ринок – Австралія та Чилі. Але провідні світові виробники акумуляторів хочуть мати альтернативні варіанти.

Раніше "ОстроВ" зазначав, що ще у 2021 р. заявки на розробку Шевченківського родовища до Держгеонедра України подали китайська Chengxin Lithium та австралійська European Lithium.

Китайці з Chengxin Lithium готові займатися розробкою "Крутої балки". Це багатомільярдні інвестиції у доларовому еквіваленті (включаючи будівництво заводів для виробництва металевого літію та виробів із нього).

Загальні запаси літієвої сировини на Донбасі коштують $7,5 млрд – у разі їх підтвердження новими геологічними дослідженнями.

Нарешті, деокупація дозволить повернутися до розробки Південно-Білозерського та Переверзівського родовищ (Запорізька обл.). До повномасштабної війни цим займався Запорізький залізорудний комбінат (ЗЖРК).

Руда там видобувається у шахтах (це дорого, порівняно з кар'єрною розробкою). Але вона містить понад 60% заліза. Тобто не потребує додаткового збагачення. Значну частину своєї продукції ЗЖРК відправляв на експорт до Чехії, Словаччини, Угорщини та Австрії.

Пропагандистські "мухи"

SecDev провела своє дослідження на замовлення впливового американського видання Washington Post більше року тому, у червні 2022 р. Тоді ж його результати були опубліковані та розтиражовані у західних та українських ЗМІ.

Але через майже 1,5 роки ці дані спливають... в росЗМІ. Вони з'явилися наприкінці вересня – на початку жовтня і були прив'язані до дати 30 вересня. Цього дня у країні-агресорі за указом путіна відзначався т.зв. "День возз'єднання нових регіонів із росією".

У пропагандистських публікаціях згадуються "підрахунки американських аналітиків, за якими поклади корисних копалин на території нових суб'єктів РФ оцінюються більш ніж у $12 трлн. Це понад 60% вугільних родовищ, 20% газових та понад 40% покладів металів".

Очевидно, маються на увазі дані канадської компанії, вперше використані у статті американського видання. Також очевидною є мета, з якою ці дані з'явилися в росЗМІ.

Ні для кого не секрет: прості громадяни РФ платять дуже високу ціну за криваву військову авантюру свого божевільного диктатора. Десятки тисяч сімей російських військових уже отримали "похоронки" з України.

Плюс загальне зубожіння населення на тлі обвалу економіки, що "тане" під пресом західних санкцій. Тому логічне питання "а навіщо нам взагалі все це?" мимоволі починає просочуватися у масову свідомість.

У цій ситуації кремлівській верхівці треба хоч якось спробувати пояснити своїм підданим, у чому сенс розв'язаної війни. Початкова теза "рятуємо російськомовних братів-українців від нацистського режиму" вже не працює.

Очевидно, що коли життя в країні повсюдно все гірше і гірше, а "похоронок" приходить все більше і більше – переважній більшості громадян все менше хочеться продовжувати "рятувати братів". Настає момент, коли ближче до тіла стає власна особиста сорочка.

І тепер у Кремлі намагаються зіграти на багатовікових імперських амбіціях росіян. Мовляв, ось зміцнюємо економічну міць країни за рахунок приєднання захоплення нових територій. Посилюємо свій сировинний потенціал, це потрібно для перемоги у протистоянні із Заходом.

Наскільки цей пропагандистський хід виявиться успішним, покаже найближче майбутнє. А поки що можна згадати фразу Ангели Меркель, з якою вона раніше звернулася до путіна. "Ми вилікувалися від імперських амбіцій, а ви – ні", – сказала тодішній канцлер Німеччини.

Залишається нагадати, що лікування сталося після поразки у другій світовій війні, яка мала для німців жахливі наслідки. Для росіян потрібні ті ж ліки.